Твір на тему:"Глибоке почуття любові до світу, до життя,до жінки в поезіях М.Вінграновського"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Микола Вінграновський, один із найяскравіших представників митців-шістдесятників, залишив нащадкам гуманістичну поезію вишуканої і сміливої думки, глибоко закорінену в українську поетичну традицію, та водночас – неповторну і новаторську. Сьогодні не бракує літературознавчих досліджень, присвячених вивченню його багатогранного художнього світу. Серед дослідників як «метри» літературознавчої науки, так і її нове поповнення. Здавалось би, в працях М.Рильського, І.Дзюби, М.Ільницького, А.Макарова, В.Моренця, М.Слабошпицького, І.Світличного, В.Дончика, Т.Салиги, М.Сулими, Л.Тарнашинської уже достатньо широко висвітлено розмаїті грані моделі художнього освоєння буття Миколою Вінграновським. Але в літературно-критичній рецепції покоління дослідників початку ХХІ століття з’являються нові знахідки. Праці Л.Талалая, Т.Бахтіарової, А.Фоміної, Л.Мініч, О.Онікієнко, О.Гальчук, С.Антонишин та ін. розкривають міфологічне підґрунтя поезії, її жанрово-стильовий спектр, кольористичну палітру, естетичний імператив, зображально-виражальні засоби.

Досліджуючи інтимну лірику М. Вінграновського як явище в історії українського письменства, ми намагаємось усвідомити її як літературознавчу проблему, яка й сьогодні залишається дискусійною. Сам термін «інтимна лірика», що вживається досить часто, є надміру розпливчастим. Спираючись на низку спеціальних досліджень (Н. Буало, О. Білецький, Л. Гінзбург, Е. Соловей, Г. Клочек та ін.), а також беручи до уваги теоретичні аспекти висновків та узагальнень окремих праць сучасних українських літературознавців (Н. Костенко, В. Моренець, Л. Таран), підходимо до інтимної лірики М. Вінграновського у її загальновживаному значенні. Розглядаємо як інтимні ті поезії, в яких виявлено внутрішній світ особистості, її настрої, переживання, світовідчуття й природопочування через ставлення до коханої жінки. Мова йтиме, таким чином, не лише про «чисті» інтимні жанри, тобто вірші, які передають виключно безпосереднє почуття кохання. Літературна практика переконує, що «чистих» ліричних жанрів фактично не буває. Тож і інтимні поезії є найчастіше виявом жанрової «дифузії». Поети нерідко збагачують особистісними мотивами громадянські рефлексії та філософські медитації про загальнобуттєві істини.
Поет вміло передає вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання, довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих («…Твої уста цвітуть в устах моїх»). Це мить щасливого спокою: «проміння сну», «тиша лимонна», «голоси у гніздах ластівочі стихають тихо». І кожен рух у цьому щасливому спокої сповнений плавності, його «рука, то тиха, то лукава», пливе по шиї коханої небавом, її рука «солодка, ніби слава». Бажаним для поета є тільки «слава» ‒ любов людська, визнання; тільки з цим і може порівнюватись рука – найвищий рівень одухотвореності:

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… 

Контрасти у цьому вірші передають повноту життя. Старовинне слово лодія (човен) передає вічність почуття (вживання архаїчних слів зближує М. Вінграновського з Драй-Хмарою, зокрема, вірш «Я світ увесь…»), яке надає поезії обох поетів свіжості і оригінальності.
Отже, для М. Вінграновського любов виступає вічною субстанцією життя – його смислом. Весь його таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла, постійно завершується образами світіння і ранку – переходом із ночі любощів у день, у будень життя. Саме тут, за словами В. Моренця, ми бачимо Вінграновського-режисера, який «вносить у поезію найтонше, сценічно значуще відчуття світла, кольору, простору, повне істинно драматургійного смислу поєднання барв, звуку і відстані» . Його любовна поезія говорить про високе поцінування внутрішнього світу людини, про його духовне начало (згадана вище поезія). Це не просто стиль мовлення, ‒ це відображення духовної сутності поета, отже – стиль його душі.
Таким чином, основна домінанта поезії Миколи Вінграновського –особлива увага до духовного життя людини. Звідси – любов-духовність – важливий художньо-образний материк інтимних віршів поета:

Ти ‒ вся любов. Ти – чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна…

Збагачена реалістичним поглядом на світ, безмежною любов’ю до всього земного, лірика М. Вінграновського, разом з тим, продовжує майже втрачені у сучасній українській (та й європейській) літературі класичні традиції поетичного романтизму. Йдеться про своєрідний лицарський кодекс активного благородства (звідси – й постійне звернення до коханої на «Ви», як і в Ліни Костенко).
Дослідники творчості М. Вінграновського вирізняють світлі тони його інтимної лірики, її патетичні струмені. Митець у своїй творчості близько стоїть до тенденції романсово-елегійної мелодійності. Однак важливою нотою любовних поезій автора є туга за ідеалом. Нерідко доля ліричного героя драматизується. Такі вірші набувають елегійного характеру. Доказом цього є більшість його віршів-елегій про що свідчать чимало творів із збірки «Цю жінку я люблю» («Елегія» («Літа жадань, літа сум’ять і знади!»), «Елегія» («Одійде, і вишневі сади одійдуть…»), «Елегія» («Відпахла липа, білим цвітом злита…», тощо ), які є кращими творами поета, який іде за відомими традиціями як вітчизняної так і європейської літератури.
Відомо, що елегія була одним з провідних жанрів як ранньої, античної поезії, так і пізніших її часів (Косллімах, Овідій). Упродовж багатьох століть цей жанр супроводжували такі основні стійкі риси, як інтимність і сумні тональності, нерідко – розчарування й самотність. Ці ознаки елегійного жанру виділяв ще свого часу теоретик європейського класицизму Н. Буало у відомій праці «Поетичне мистецтво».
У віршах елегійного характеру М. Вінграновський враховує історичний досвід жанру (Л. Глібов – «Журба»; О. Олесь – «Ой не дивуйсь…», «Я не зазнав тих ніжних ласк і слів…»; Б. Лепкий – «Розвіялися сни мої рожеві…», «Помежи нами море синє…»). Реалізує він його саме через любовну лірику, елегії, які окреслюють реальний внутрішній світ особистості, виявляють чутливу поетову увагу до того, що відбувається в дійсності. «Рефлекторно-медитативний» принцип охоплення часу інтерпретує відповідні конфлікти, драматичні колізії, сумніви. Ліричний герой намагається «прив’язати» свою сповідь до конкретних подій, предмета чи ситуації. І все це (через особисто-інтимні переживання поета) медитативно замикається на його особі:

Відпахла липа, білим цвітом злита,
Із літа покотилася гроза.
Ти виглядаєш іншого вже літа,
Тобі ж цього я ще не доказав…
…Ти виглядаєш іншого вже літа,
А я печальний, в цьому ще мовчу…

Форма розмови-сповіді з найближчою особою (можливо, з коханою, дружиною) побудована на почутті, яке не вичерпується, а поглиблюється і розгортається у внутрішніх аспектах людського життя.
Елегії М. Вінграновського мають типологічну форму композиційної будови, при якій експресивність чуттів поета «вкладається в чітку схему із своєрідною ліричною експозицією, кульмінцією та розвязкою» [5, с. 90].
У М. Вінграновського, навіть якщо говорити не тільки про елегію, а й про будь-який інший жанр (скажімо, сонет чи етюд), утворюється доволі стійкий погляд на віршовану форму («Зоря над містом…», «Ранковий сонет»), «він воліє радше щось варіювати»].
М. Вінграновський – чутливий лірик. Елегійні інтонації не просто його ваблять. Напружені ритми різного спрямування (чи то інтимного, чи то філософського) та космічні швидкості нашого віку позначаються на людській психіці і на загальному стані мислення. Тому саме елегія дає можливість «виливатись» ніжності, щему, тривозі, і, в першу чергу, ‒ любові:

Де не повернешся – у кругом у світі ти…
Душі світіння, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі! 

Традиційно елегію як ліричний жанр асоціюють з «емоційністю та журливим змістом» . М. Вінграновський увібрав у своїх поезіях прикметні особливості усіх традиційних елегійних жанрів: елегія-сповідь (С. Руданський), елегія-дума (Т. Шевченко), елегія-пісня (Л. Глібов). Його ж елегія збагачена новими мотивами, поглиблена психологічним змістом.
Попри очевидну елегійну тональність, не можна заперечити світлих тонів поетової творчості (частково про його оптимістичну концепцію уже йшлося). Ці поняття не є полярними. В українській літературі сильним виявився вплив «філософії серця» кордоцентричної духовної традиції, що само по собі налаштовує на мінорний лад. Тож філософські струмені спричинили не тільки елегійні тональності, а й намагання авторів шукати гармонію у Всесвіті, злагодженість між людиною і світом, людиною і природою. Увесь широкий діапазон лірики М. Вінграновського виповнений «жагою ідеального» (В. Моренець). В інтимних віршах найвідвертіше звучать мотиви високого духу, «живуть» одухотворені образи. Свідчення тому – не тільки поетична книжка «Цю жінку я люблю», а й переважна більшість творів поета. Тут усе підпорядковано одній філософсько-естетичній настанові – «з хаосу душі створити світ» (О. Бургардт). Художній світ М. Вінграновського виражає красу людських взаємин, відкриває перед читачем будення радісної природи, злагоджену гармонію світу. З-поміж когорти шістдесятників поета вирізняє глибоке відчуття ідеалу і краси.

Loading...