Твір на тему:"Заклик до єднання слов'янських народів у поемі "Гайдамаки"

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У «Передмові» до поеми «Гайдамаки» Шевченко пише: «…Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло”,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слов’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами». Цей заклик у річищі загальнослов’янського відродження й прагнення до культурного зближення та політичного співіснування й взаємодопомоги звучить цілком по-сучасному.

Шовіністична польська критика докоряла Шевченкові тим, що він нібито в поемі «Гайда-маки» виступає співцем «кривавого вбивства» й «рік крові». Але наведене висловлювання спростовує ці звинувачення. Насправді Шевченко глибоко переживав трагізм цієї української «ночі Святого Варфоломія», розумів її фатальну зумовленість тогочасним польським пануван-ням над недавно вільним козацьким народом й оспівував дух непокори та волелюбності, якого так бракувало його сучасникам-кріпакам, нащадкам героїв-гайдамаків. Розумів він й історичну безперспективність збройного, а не мирного розв’язання таких конфліктів.
Поет звеличує національно-визвольний рух, прагнення народу до незалежності. Водночас він показує, якою трагічною була ця сторінка історії, адже слов’яни — діти однієї матері:

Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти!

Минуле в поемі контрастно протиставляється сучасному й відлунює в майбутнє. Поет підводить читача до головного висновку: могутні колись держави, наприклад Вавилон, зникли, а народ лишився, адже не царі й полководці, а саме народ є вирішальною силою історії. Тому великий гуманіст Шевченко, завершуючи поему, закликає слов’янські народи до єднання: «Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля».