Порівняльна характеристика Онєгіна і Печоріна по романах «Євгеній Онєгін» і «Герой нашого часу»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Набагато легше порівнювати героїв одного твору або, в крайньому випадку, письменників. Але говорити про персонажів, створених Пушкіним і Лермонтовим, так само важко, як і цікаво. Ці геніальні людистворили образи героїв, характерних своєму часу. Онєгін — молода людина першої чверті, а Печорін — сорокових років XIX століття. Малий відрізок часу розділяє наших молодих людей, але якими різними вони являються на початку романів і як вражаюче однакові у кінці творів. Онєгін — «молода гульвіса», що отримала традиційне виховання і поверхневу освіту :

Він по-французьки абсолютно

Міг висловлюватися і писав;
Легко мазурку танцював
І кланявся невимушено;
Чого ж вам більше?
Світло вирішило,
Що він розумний і дуже милий,— так оповідає про свого героя Олександр Пушкін. Печорін же сам говорить про себе у своєму щоденнику. Щоденник пишеться не для чужих очей, зазвичай йому повіряють найпотаємніші таємниці; усе гранично щиро, без всякого малювання викладає Лермонтов вустами свого героя : «З самого дитинства усі читали на моєму обличчі ознаки поганих властивостей, яких не було; але їх припускали — і вони народилися. Я був скромний — мене звинувачували в лукавстві; я став потайний… Я зробився заздрісний. Я був готовий любити весь світ,— мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти». У цьому монологу є деяка картинність, але Печорін щирий. Він намагається пояснити оточенню свій характер, зробити крок назустріч людям. Онєгін же абсолютно інший. Звикнувши жити у світлі, знаючи його закони, він розуміє, що почуття тут недоречні. Це театр, де кожен грає свою роль. Онєгін добре знає закони цього маскараду. Він засвоїв «науку пристрасті ніжної», якої цілком вистачає, щоб блищати, бути бажаним гостем, але метушня життя вбиває душу героя : І хоч він був гульвіса палка, Але розлюбив він нарешті І лайку, і шаблю, і свинець. Печорін же пристрасно хоче вирватися з того життєвого круга, де змушений жити. Із-за дуелі він виявляється на Кавказі. Тут «край землі», пристрасні і буйні характери. Сам Печорін ще не втомився від життя. Він в усе активно втручається, усім цікавиться, грає із смертю («Фаталіст»). Будучи в Тамані, він уклинився в життя мирних контрабандистів, нехотя зруйнувавши їх побут, що склався. Потім він згадає: «Тамань — найпоганіше містечко з усіх приморських міст Росії. Я там трохи не помер з голоду, та ще на додаток мене хотіли втопити… І навіщо було долі кинути мене в мирний круг чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий в гладке джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледве сам не пішов на дно»! А ось Онєгіна абсолютно неможливо представити в такій ситуації. Він позбавлений цікавості до оточення. Приїхавши в село, Онєгін всіляко намагається відгородитися від сусідів, чим дуже ображає їх: Спочатку усі до нього їхали; Але оскільки із заднього ганку Звичайно подавали Йому донського жеребця… Вчинком образься таким Усі дружбу припинили з ним… Випадково зближується з Ленским, Онєгін не намагається завести інших знайомих. Він занадто розумний, щоб слухати їх розмови: Про сінокіс, про провину Про псарню, про свою рідню. Пушкін, прекрасно розуміючи тип Онєгіна, так оцінює його: Ми шануємо усіх нулями, А одиницями — себе… Сноснее багатьох був Євгеній; Хоч він людей, звичайно, знав І взагалі їх зневажав… Він слухав Ленского з посмішкою. Майже так само до дружби відноситься Печорін: «Як дружбі не здатний: з двох друзів завжди один раб іншого, хоча собі не признається; рабом я бути не можу, а повелівати в цьому випадку — праця стомлива, тому що потрібно разом з цим і обманювати; та притому у мене є лакеї і гроші»! Спілкуючись з Верне-ром, Печорін швидше говорить сам з собою, ніж з доктором. Вони близькі своїм скептицизмом і неприйняттям оточення. «Ми один одного скоро зрозуміли і зробилися приятелями». Онєгін «зневажає» людей, але вимушений зважати на їх думку. По цьому безглуздому протиріччю він вбиває єдиного приятеля, з яким ділив сільське дозвілля. Можливо, через це втратив Онєгін можливість бути щасливим : Ще одно нас розлучило… Нещасною жертвою Ленский ліг… Я думав: вільність і спокій Заміна щастю. Боже мій! Як я помилився, як покараний. Печорін теж боїться зв’язати себе якими-небудь узами, зобов’язаннями. Він хоче отримувати, нічого не даючи натомість, а так не буває. Печорін мучить Віру, мучиться і сам, коли втрачає цю жінку, розуміючи, що любив її єдину, і плаче як дитина. Онєгін і Печорін близькі один одному, як старший і молодший брати. Обоє вони розчаровуються в житті. Безрадісно чекають її кінця. Особливо сумно усвідомлювати це, коли прочитаєш фразу Печоріна : «Навіщо я жив? для якої мети я народився?. А вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив : я любив для себе, для власного задоволення».

Під цією фразою цілком міг би підписатися і Онєгін. Ось і вийшло, що абсолютно різні герої, що живуть в різні історичні епохи, прийшли до одного підсумку: один почавши, а інший продовживши галерею «зайвих людей».