Твір на тему:"Пафос гуманізму,прози Григора Тютюнника"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Григір Тютюнник – блискучий новеліст і повістяр, творчість якого вмістилося лише у двох томах. Однак цінність його літературної спадщини виміряється не обсягом, а змістом і душею письменника. Проблематика його прози глобальна: добро й зло, гуманізм і моральний вибір, любов і зрада, війна й мир… Загальною темою його добутків є правдиве зображення дійсності у всій її складності, розкриття в образах героїв чорт українського характеру. Улюбленим жанром Гр. Тютюнника є новела – жанр, що вимагав інтенсивної думки, суворої вимогливості й зосередженості

«Я все роблю через деталь», – так пояснював він оригінальність власного стилю. Художник знав, що є в природі промені того цілющого людського тепла, якого нічим не заміниш. Саме таким теплом пронизаний добуток «Три зозулі з уклоном», що має автобіографічні моменти. А поштовхом до написання послужила пісня сліпого бандуриста про нещасливу любов, про вічне страждання людини. Це було дуже близьким Григору, пісня торкнула найглибші струни його душі, навіть самі таємні. Автор розповість у новелі про любов, що, не стукаючи, без дозволу входить у людське серце й наповнює його доверху. Переповнена світлом і неземною силою, воно прагне зігріти іншу душу, даруючи одне щастя, а іншим – безвихідність страждань. От перед нами головна героїня – Марфа, що все життя чекає з «Сибіру неходженого» свого улюбленого Михайла (прообразом якого був батько письменника, у свій час репресований).

Життя мине, Михайло десь далеко, а її любов не зменшилася, хіба що стала спокійніше й мудріше. Ніякого щастя не було прописано на її долі, тому що в Михайла була дружина Софія й син. Вона знає, що її улюблений ніколи не зрадить ні дружину, ні сина, тому що взяв на свої «міцні плечі відповідальність за всі». Так і коливався в снігах і морозах між любов’ю й обов’язком. І так великий була його туга, що навіть писав дружині про своє почуття до Марфи, тому що був упевнений, що зрозуміє. І не помилився. А вона, дружина його Софія, давно осягла ту відчайдушну, глибоко сумну Марфину біль, розуміла й не гнівалася, тому що випробувала щастя материнства, її син схожий на батька, його кровиночка.

Цей твір сьогодні викликало б багато різних суперечливих думок. Не кожна жінка упокориться з думкою, що чоловік, що живе поруч, нібито «твій», а насправді все життя любить іншу, навіть не приховуючи свої почуття. Тут потрібно бути не тільки мудрою жінкою, але й дуже сильної, щоб не розірвати шлюб, не залишити сина бездоглядністю. Інша справа, яких дітей виховаються такі сім’ї? Може, такого сина Павлуся, з яким знайомимо в новелі «Син приїхав»? Він, відірвавшись від рідного села, прагне жити «культурно», заможно, не так, як батько. Купив машину «Москвич» і носиться з нею, як з писаною торбою. Вона для нього – кумир, заповітна мрія, символ добробуту й благополуччя. Що ж – це непогано! Якщо прагне до чого – нехай, навіть до дріб’язкової необхідності. Погано те, що не довіряє людям, своїм односільчанам. Знімає на ніч, про всякий випадок, акумулятор з машини, щоб не украли, хоча такого в селі не було отроду. Прагне Павло Дзякун до стабільності у всьому: квартира, жінка, син, двісті карбованців заробітку. Тому й почуває себе спокійно, упевнено й незалежно.

Хоча, я думаю, син він не дуже турботливий, все вимірює грішми. А цього старим батькам мало. Тому що старість – це не тільки склянка води із хлібом, а й щирість, доброта, співчуття близьких людей. Про такі відносини «різних поколінь» Гр. Тютюнник розповів у новелі «Зав’язь». Дуже символічна назва добутку: це й зав’язь першого юнацького почуття, що народжується в благословенний час цвітіння саду й поява зав’язі майбутнього плода, зав’язь у відносинах Миколи й діда Лаврина. Мудрий дід все знає, бачить і зауважує, тому вважає потрібним попередити недосвідченого онука, що його улюблена Соня, те «дівка з того пилу, що чорти на дорогах крутять!» Але Микола захищає «твердий» характер коханої дівчини, тому що йому подобаються красуні «з перцем». Це дуже добре, що юнак відстоює свої погляди на любов, не йде на оманні вчинки, слухаючи діда. Отже, Гр. Тютюнник глибоко переконаний, те все гарне в житті починається з любові, і це переконання він перелив у душі всіх своїх героїв

На літературну творчість Григір Тютюнник наважилася в дозрілих літах, уже маючи за плечима великий життєвий досвід, і відразу заявив про себе в повний голос. Цьому значною мірою сприяли обставини політичної відлиги, творчого пробудження після XX з’їзду КГТРС. Дебютував під псевдонімом Гра-Гора Тютюнника в журналі «Селянка» (1961) з оповіданням «Присмерком». Слідом за ним з’явилися «Дивак», «Смерть кавалера», «Зав’язь», «На пожарище», «Присмерком», «Чудасия». В 1968 році вийшов перший збірник «Зав’язь». Вона зібрала гарну печатку, одержала справедливо високу, розсудливу критику

Згодом Гр. Тютюнник «не підходив» під ранжир підсолодженої напівправди, порожнього пафосу самоудовлетворений, насильницькими способами затвердженого все-

дозволу застійного сімдесятого років. Іноді прозаїк відмовляється від тієї повноти фарб, які були властиві йому в ранніх добутках. Під його пером починає домінувати один настрій, похмурі інтонації

Б. Олійник високо цінував творчість прозаїка, наголошуючи: «Всю творчість письменника – пронизано народними болями, проникливо й чесно розкриває душу свого народу». «Письменник самовіддано любить своїх героїв…, трудівника, що вміє великодушно прощати маленькі людські слабості, але ніколи не вибачить хитрості за рахунок ближнього…» Правдивість, зображуваних людських характерів», художня майстерність у відтворенні їхніх учинків – не те, чим найбільше залучають читача твору Григора Тютюнника. А. Гончар підкреслював: «Художній живопис Григора Тютюнника виникала на основі народного життя…

За неповторну художницьку індивідуальність Григора Тютюнника було нагороджено медаллю «Золоте перо». Як напише пізніше критик А. Шевченко: «Перо Григора Михайловича воістину золоте. Неперехідної художньої вартості добутку залишив він своєму народу». Оригінальність добутків письменника в особливої щільності листа, стислості виразних засобів, що надає оповіданням і повістям полифоничности звучання. Слід зазначити, що головні особливості таланта Гр. Тютюнника й сьогодні знаходять свою реалізацію, це новаторське, неповторно-індивідуальне, мистецьки доконане, що ставить письменника в перші виряджай сучасних світових майстрів новелістичного жанру. Це відкриває широкі й привабливі перспективи нових досліджень

Особливості індивідуального стилю Гр. Тютюнника: Він почався в нашій прозі з інтонацій, від яких потихеньку повіяло українською класикою кінця минулого сторіччя, від стилістичної прозорості й чистими, незбаламученими ніякими негативними персонажами. Григір Тютюнник стояв на основі традицій В. Стефаника, М. Коцюбинського, А. Тесленка. Він подавав дійсність через рухливу свідомість персонажа, коли автора добутку начебто ні, читач не чує його голосу, чує лише персонажів. У прозі Тютюнника відчувається тенденція до індивідуалізації мови персонажа, уміння ліпити образ винятково тільки зі слова, без випробувань характерів якимись драматичними сюжетними зіткненнями. Артистизм Тютюнника-оповідача, його органіка інтонацій видаються просто винятковими. Це могло зародитися тільки з феноменального літературного смаку й слуху. Взагалі Григорій Тютюнник робив враження письменника поза модами, мод на сюжети й стилістичні прийоми

Дебютувавши він слідом за Є. Гуцало г, В. Шевчуком, Ю. Ідербаком, В. Дроздом, Григір швидко став самою колоритною фігурою між прозаїками-«шестидесятниками». Властиво, поєднувала його з ними тільки приналежність до одного літературного покоління. Критикам дуже хотілося, щоб художник писав про нібито доброчинні перетворення на селі, про мудру й далекоглядну політику Компартії. Він бісив їх тим, що в нього ні на йоті не було вероподанности, без якої радянський письменник тоді просто не представлявся

Григір Тютюнник не дожив до п’ятдесяти. Смерть не забарилася. Зате забарилося все інше: і багатотисячні тиражі його книжок, і широке визнання, і висока премія ім. Т. Г. Шевченко. Коли Григір наклав на себе руки, служителів Феміди цікавило, чому він це зробив? їх насторожила передсмертна записка письменника, що подшли до справи про самогубство: «Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть»! Шлях до трагічного фіналу, можливо, почався ще в 1937 році, коли в холодний осінній день п’ятирічний Григір біг за возом, у якій відвозили його безвинного батька, що загинув у сталінських концтаборах. А хто із упевненістю скаже, що на психофізичному стані майбутнього письменника, а тоді літнього шістнадцятирічного хлопчика, не відбився його висновок в 1947 році. Ну, а постійні щиросердечні мучення письменника в застійні часи, коли чи ледве не кожний його добуток оголошувався збитковим, несвоєчасним, а незрідка й просто антирадянським? Єдина втіха: письменник залишив добутки, до яких будуть звертатися прагнучі душі сучасних і майбутніх поколінь
Loading...