Loading...

Твір на тему:"Ідейно-стильові особливості збірки "Краса і сила" В.Винниченка"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Одні називали його «лікарем людських душ», інші гостро засуджували «колупання» в закутках найпотаємнішого. Гнат Хот-кевич відзначав: «Сильний талант, те, що він пише, невитримане, негармонійне, кострубате, але міцне і колоритне». Це про В. Винниченка. Так хто ж він — великий митець чи експериментатор в галузі літератури для обраних?

Протягом  літературного шляху поряд із драмами, романами письменник звертався і до жанрів малої прози. Оповідання, повісті, новели становлять чи не найкращу частину творчого доробку Винниченка, яка отримала високу оцінку І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Грушевського, С. Єфремова, М. Зерова та здобула заслужену широку популярність серед читачів.

У 1924—1928 роках видавництво «Рух» випустило «Зібрання творів» у 23 томах, а в 1930—1932 роках у видавництві «Книгоспілка» вийшло 28 томів, серед яких вісім (понад п’ятдесят назв) займають малі літературні жанри. Окрім цього, між 1921—1923 роками була написана збірка поетично-психоло-гічних оповідань «Намисто». А із щоденникових записів дізнаємося ще про безліч задумів, більшість з яких, на жаль, так і не були здійсненими. Талант художника, темперамент оратора, аналітичний розум мислителя, життєва активність і палка, кипуча, жагуча (улюблене слово письменника) вдача людини, якій небайдуже, що відбувається навколо, допомагали швидко і гостро реагувати на актуальні проблеми життя, давали матеріал для розширення тематичних горизонтів. Винниченко, подібно дбайливому лікарю, тримав руку на пульсі життя. Теми, герої, ситуації його творів взяті з бурхливих років початку XX століття.

Обсягом і різноманітністю тематики, проблематики, масою людських типів мала проза В. Винниченка, безперечно, стоїть на рівні європейської літератури. Руйнування старого життя, соціальні контрасти, наростання протесту, народження і формування нової сили — пролетаріату, економічна криза тогочасного села, заклик до боротьби ні полю народу, «щаблі життя», психологія людини, «дисгармонії» в суспільстві і душах, «любов і ненависть, терпїннє і иімста, туга і мрія, мрія до ясних, вільних, свобідних часів, коли б душа людини ходила в святочній одежі, а не лежала обпльована і обезсловлена біля воріт чужого, ситого, тупого ш-|н*можі(я» — ось основний зміст оповідань, новел, повістей письменним.

Про що б не писав Винниченко: чи про гіркі поневіряння іпробітчан (с<На пристані»), чи про жахливі картини у будинку ґюжевїльних («Хвостаті»), чи про відкинутих на дно сус-иілі-ства зайвих людей («Краса і сила»), чи про долю наймиті – «попечених» людей із пекельних «чорних кухонь України» (ПОВІСТЬ «Голота»), чи про тюремне існування політичних діячів і в’язнів («Щось більше за нас»), чи про здеморалізованих солдафонів («Мнімйй господін»), чи про тяжкий шлях художника (повість «Олаф Стефензон»), чи про злиденне життя емігрантів {«Тайна»),— на всьому лежить печать глибокого, «жорстокого» (як влучно підмітив С. Єфремов) реалізму, тонкої психологізації, високої, справді класичної художності.

Лаконічність, щирість, простота композиції, імпульсивність і динамічність розповіді, вміння вкласти важливу ідею і розмаїття подій у невеликі за розміром твори, широка панорама характерів (що, як правило, притаманна великим епічним полотнам), поглиблений психологічний аналіз — все це характерні ознаки художнього стилю Винниченка.

Винниченко-психолог викликав бурхливу реакцію критиків. Одні називали його «лікарем людських душ», інші гостро засуджували «колупання» в потаємних закутках найсокровен-нішого.

Письменник устами героїв говорив про те, що накипіло, що вистраждано. Думаючи над сенсом життя, примушував читачів захоплюватись прекрасним і не відвертатись від потворного, «збирати мед з будяків і троянд». Тому персонажі Винни-ченкових творів не завжди зрозумілі до кінця, можна не погоджуватися з їхніми вчинками, але важко залишитися байдужими до них. Манера його розповіді дуже своєрідна, без симпатій і антипатій автора, який володіє талантом строгого спостерігача і оповідача. Вміння подати оточення і події через сприймання героїв поставило В. Винниченка в один ряд із тими письменниками, про яких І. Франко писав: «За своїми героями вони щезають зовсім, а, властиво, переносять себе в їх душі, змушують нас бачити світ і людей їх очима».

Винниченко добре знав життя і діяльність соціал-демократів. Він одним з перших в українській літературі зобразив цих людей, які боролись, йшли в тюрми, на каторгу, жертвували життям «во ім’я того, що так загально зветься народом». «Студент», «Моє останнє слово», «Щось більше за нас», «Ланцюг», «Роботи!», «Глум», «Виривок з «Споминів», «Таємність», «Рабині справжнього», «Записна книжка» — оповідання, для яких автор бере сюжети із життя українських революційних сил.

Великою заслугою В. Винниченка є те, що революціонери у його описах не ідеалізовані, не трафаретні, не шаблонні, а звичайні люди, нічим не прикрашені. Однаково правдиво і відверто йде мова про позитивні риси чи вади. І скрізь письменник торкається вічного і болючого питання про співмір-ність громадського обов’язку і особистого життя. Добре, якщо учні допоможуть підтвердити ці слова, звернувшись до текстів. Варто пригадати тут конфлікт між озвірілою від пожежі юрбою селян і студентом-агітатором (оповідання «Студент»), трагічний фінал, коли лише своєю смертю безіменний герой відкриває очі затурканому люду на їхніх справжніх ворогів. «Самогубство — останній агітаційний спосіб во ім’я торжества ідеї»,— писав про це оповідання М. Вороний.

Готовність поступитися найдорожчим заради революційних ідеалів бачимо й у Зіни з одноіменного оповідання. Під загрозою життя її нареченого, який у в’язниці оголосив голодовку. Вона їде, щоб врятувати його, але на одній із станцій — страйк залізничників. Знаючи, що кожна година може стати фатальною для Антипа, вона, ні хвилини не вагаючись, стає на бік робітників, допомагає їм, вселяє віру в перемогу.

Подібний героїзм зустрічаємо і в оповіданні «Талісман». В’язні готують втечу і лише «найменший, найпослідніший чоловік» Піня, який страшенно нагадує «маленьких» персонажів Чехова, готовий кинутись на вартового і ціною власного життя забезпечити товаришам шлях на волк». Такі люди «мали у грудях червоні пекучі жарини», згорали у вогні боротьби, запалюючи полум’я віри в серцях інших людей.

Не можна спокійно читати і про наймитів, на чиїх «обличчях видно нужду і горе», які «повимокали від поту і сліз», в яких «понадималися жили від праці». Яскравим прикладем цьому є повість «Голота».

Біль і співчуття викликають і оповідання про заробітчан, яких «випихає із себе село», котрі «більше не потрібні йому» («Біля машини», «Раб краси», «Хто ворог?», «На пристані»). З особливою увагою автор зупиняється на долі таких людей. Підтвердити ці слова можна зачитуванням учителем (а краще кимось із учнів) уривка з оповідання «На пристані» від слів: «Обкрадені, обідрані тими…» до слів: «преданої людської сили». «Страшний голос нужди» і залізна рука голоду штовхає нещасних до злочину, до втрати людської гідності. Оповідання «Голод»: троє селян, доведених злиднями до відчаю, намагаються вкрасти на залізниці зерно. Опухлі з голоду «еспор-піятори» потрапляють до рук жандарма та п’яних офіцерів, які вирішили влаштувати собі «розвагу» — і односельці за панські гроші б’ють один одного.

Такі картини — вирок тим, хто знущається і висотує жили з людей, перетворюючи їх на рабів. Це — панський лакиза економ Ґудзик і розпусний панич Ясь «Біля машини», графиня Ніна і граф Борис («У графському маєтку»), кати-солда-фони («Мнімий господін»), хитрі господарі («Хто ворог?»), стражники і пристав («Чекання»).