Збільшити або зменшити шрифт тексту : Незалежність,яку і досі виборює наш народ,саме до неї лежав довгий шлях довжиною майже три з половиною століття — з часу Переяславської Ради. Після підписання договору з Росією перед Україною постали проблеми, що зумовили її подальшу долю. Здавалося б, український народ позбавився тиранії польської шляхти. Але натомість постало ярмо московське. Російський царат, усвідомлюючи масове пробудження українського народу до державного життя, всякими засобами намагався стримати його розвиток, відправляючи у в’язниці, спроваджуючи на заслання кращих синів української еліти.
Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багатома-ніттям стилів і жанрів. З великою енергією у літературі тоді працювали С. Єфре-мов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипо-вич, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.
Євген Плужник — єдиний серед українських поетів, ліквідованих у сталінських таборах, чиє місце поховання було відоме засланцям: (Половецький острів. (Про могили інших нічого не знаємо.)
Своє формування майбутній поет Євген Плужник (1898—1936) починає у 1924 рп коли разом із Г. Косинкою, В. Підмогильним та Б. Антоненком-Давидовичем організовує літературну групу «Ланка», що за два роки була перейменована в МАРС. Перша збірка Є. Плужника «Дні» (1926) приваблювала щирістю, умінням заволодіти почуттями читача. Друга збірка» «Рання осінь» (1927), поставила її автора в ряди передових поетів. Високо оцінив збірку Максим Рильський, привітала українська інтелігенція. Притаманний Плужнику імпресіонізм збагатився тут елементами українського класицизму. Витонченість слова, естетизм, образність позначають усю збірку. Простими, але чіткими і виразними словами автор показав трагедію нашої визвольної боротьби: українці не змогли відстояти свою державність, оскільки на її захист ішли одиниці, багато лишилося байдужими.
У всій своїй конкретності ця трагедія постає з вірша «Косивши дядько на узліссі жито…»:
Косивши дядько на узліссі жито,
Об жовтий череп косу зазубрив…
Кого й за віщо тут було забито.
Хто і для кого вік свій загубив.
Йому байдуже.» Тут, на місці бою.
Таке дорідне жито та густе,
А що на гній хтось жертвував собою, —
Пусте…
Косар схиливсь над річчю дорогою —
Косою срібною, що череп пощербив,
І, череп той відкинувши ногою, —
Порозкидало вас! — проговорив.
Євген Плужник — один із найбільших представників високого мистецтва української поезії, можливо, найкращий наді поет-імпресіоніст, багатий на емоції, стислий у слові. У пошуках душевної рівноваги, гармонії життя, «міри явищ і подій» поет визріває як особистість із своєрідною, неповторною філософією буття. Свідченням цьому — вірші з останньої збірки «Рівновага», що була закінчена перед арештом…
Заарештовують і присуджують до розстрілу Євгена Плужника десь наприкінці 1934 р. Потім розстріл замінюють засланням на Соловки, оскільки було відомо, що поет все життя страждав на сухоти, отже й так незабаром помре. Дійсно, цілком виснажений хворобою, Євген Плужник помирає на засланні 2 лютого 1936 р. Мета такої розправи над поетом була очевидною — знищити автора шедеврів української літератури, стримати її новий розквіт.
В історії української літератури важко переоцінити значення творчості Миколи Зерова, який очолював гурт неокласиків. Головне, що об’єднувало неокласиків (до них належали, крім М. Зерова, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт),- це глибока повага до мистецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого. За життя М. Зерова вийшла одна збірка його віршів — «Камена» (Камена у давньоримській міфології — богиня, покровителька наук, мистецтва). Неповторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, середньовіччям. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської цивілізації, і сам належить усім їм, беручи з кожної епохи все найкраще. Творив М.Зеров у традиційних світових формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах. У сонеті «Обри» немов воскрешаються часи VI століття, коли овари (обри) силою і жорстокістю збирали величезну данину з слов’янських поселень. М. Зеров переосмислює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор виміталось геть усе, що в них було. На початку сонета — картина веселої української весни, їй протиставлена, «немов казковий змій», безкінечна ватага сільських возів, що суне шляхом. Це вивозять з села хліб новочасні обри.
До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що в кілька разів перебільшить сам твір. Світ і образи, які творить поет, гармонійні, вивершені, елегантні. М. Зеров творить особливу поезію — інтелектуальну, елітарну, яка «ніби конденсує історичний досвід культури» (С. Білокінь), Перекладацька діяльність М. Зерова продовжувалась буквально до остаїшіх днів його життя. На Соловках в жорстоких умовах концтабору, праця над перекладом «Енеїди» Вергілія стала опертям для його духу. Твори Байрона, Петрарки, Ронсара, Беранже, Боллера зазвучали по-українськи завдяки його невсипущій праці.
Найвидатнішим новелістом 20-х рр. став Григорій Косинка. У його творчій спадщині спостерігаємо особливо виразне відтворення імпресіоністичного стилю (імпресіоністична манера літературного письма — це витончене відтворення суб’єктивних, тобто особистих вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли образ складається наче з окремих мо-заїстичпих частинок). М. Рильський писав: «Косинчині оповідання… гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». Тематично творчість Косинки тісно пов’язана з проблемами пореволюційного села. В. Стефаник називав письменника «своїм сином». Уже перша збірка новел письменника «На золотих богів» (1922 р.) засвідчувала, що він не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник «від Бога», Косинка виступає водночас і «за всіх», і «проти всіх». Найпослідовнішим він виявився в утвердженні думки, що революційний переворот і доба після нього — це велика драма народу, як, наприклад, у новелі «На золотих богів». Композиційне новела складається з двох частин. У першій змальовано жорстокий бій українських селян з військом «золотих богів» — білогвардійцями, який триває вже третій день. Відчайдушне б’ється якась «невідома сила», що вивільнилась «з грудей селянських». У другій частині бачимо руїну, котра залишилась замість квітучого села, спаленого білогвардійцями — «цілі вулиці викошено вогнем-косою». Помутився розум у матері Сеньки-кулеметника. Хата згоріла. Троє дітей загинуло у полум’ї, а старшого вбито. Події у новелі зображуються у чорній і червоній тональності. Картина бою послідовно витримана в колориті крові. У другій частині чорна барва посилюється, поглинаючи навіть червону: на місці бою «лишилась чорна руїна». Насичена звукова панорама битви у другій частині змінюється зловісною тишею, в якій звучить моторошний спів Сеньчиної матері. Пісня «стеряної» жінки на чорній руїні, на догоряючому попелищі передає пік народної трагедії.
Тема землі — наскрізна у новелах Г. Косинки «За земельку», «Постріл», «Політи-ка», «Змовини» та ін.
Своєрідне ядро «розстріляного відродження», лідером якого був М. Хвильо-вий, становили поет П. Тичина, драматург М. Куліш, режисер Лесь Курбас, кіномитець О. Довженко, художник Ю. Нарбут, композитор М. Леонтович та ін.
Широко відомі і користуються популярністю пісні на тексти сучасних укра-їнських поетів. Серед них пісні-поезії на тексти М. Ткача («Ясени»), М. Синга-ївського («Чорнобривці»), Ліни Костенко («Спомин»), Любові За-башти («Ой вербиченько»). Народними піснями стали поезії В. Симоненка. Мало кому в Україні сьогодні не знані слова: «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Особливо популярними в останні роки є численні пісні на слова Миколи Луківа і Дмитра Павличка. Дмитро Павличко — поет щедрого і своєрідного обдарування. Поетичні грані його таланту по-своєму розкриваються у пісенній творчості. Її початок припадає на другу половину 50-х рр. А вже у тритомному виданні поезій (1989) тексти віршів, що стали піснями, об’єднано окремим циклом, який так і називається — «Пісні». Найкращі мелодії до них створив О. Білаш, хоча співпрацював поет і з іншими композиторами, зокрема Майбородою, Сабодашем. Власне творча співпраця Д. Павличка з О. Білаціем започаткувала його пісенну творчість. З кінця 50-х років широко відома лірична пісня О. Білаша та Д. Павличка «Впали роси на покоси». У цей час ними була створена пісня «Клен». У 60-ті роки О. Білаш написав також музику до текстів Д. Павличка «Сибіряки», «Атака», «Пісня про Україну», «Віконце», «Балада безсмертя» та ін.
Справді народною стала пісня цих авторів — «Лелеченьки» (1964). Вона була створена до кінофільму «Сон», над яким працював Д. Павличко у кіностудії ім. О. Довженка. Тому в кінофільмі ця пісня пов’язана з добою Т. Шевченка — кріпач-чиною. І все ж «Лелеченьки» вийшли далеко за межі означуваної фільмом доби і, як «Журавлі» Б. Лепкого, ця пісня стала узагальненим вираженням емігрантської туги за рідним краєм, з яким бодай у смерті мріє поєднатися кожен вигнанець:
«Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому».
Використані в тексті народнопоетичні засоби (ніч, що символізує смерть, пестливі слова — лелеченьки, крилонька, крилята), лаконічне зображення перельоту лелек — вирію, що сам по собі викликає ряд асоціацій , та замріяно-тужлива мелодія — все це сприяло неабиякій щирості вислову пісні.
Такою ж ліричною і задушевною попри її філософічність сповнена пісня О. Білаша на слова Д. Павличка «Долиною туман тече». Ця пісня, як «Явір і явори-на» (інша назва «Я стужився, мила, за тобою…»), особливо популярна у виконанні чоловічого квартету «Явір». Відомою серед народу є пісня на слова Д. Павличка «Розплелись, розсипались, розпались…». Названі твори є зразками інтимної лірики Д. Павличка, яка поза сумнівом стала потужним крилом його поетичного доробку. Більшість цих віршів ввійшли до збірки інтимної лірики «Татаниця твою обличчя», яку літературознавці порівнюють із «Зів’ялим листям» І. Франка.
Одним із шедеврів інтимної лірики Д. Павличка, що стала відомою піснею, є поезія названої збірки «Моя любове, ти — як Бог». Цю пісню виконує молодий співак Тарас Курчик.
Справді народною піснею, -, а це завжди найвища нагорода для автора — стала пісня на слова Д. Павличка «Два кольори». Високу художність тексту забезпечують тут вдало використані символи сорочки-вишиванки, як своєрідного оберегу, та двох кольорів — червоного, що є виявом любові, радісних почуттів, і чорного, який передає журбу. Як червона і чорна нитка у вишитті, так радість і журба у житті — завжди поруч: «Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги». Цікаво, що червоний і чорний кольори характерні не тільки для гуцульської вишивки, але й загалом для української. Цю пісню можна зіставляти з відомою «Піснею про рушник» на слова А. Малишка.
Великі втрати української нації. Але великі і її здобутки. І поповнювати їх — нам. Сьогодні, завтра і повсякчас.
Свежие комментарии