Твір на тему:"Україна - без зла"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка…
Кобзаря розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства ХІХ століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише за такої умови між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.
Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді та свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для нього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників, а також нове, шевченківське самоусвідомлення України.
Слово «Україна» - одне з найчастіше вживаних у поезії Т. Шевченка. Почуття саможертовної любові до Вітчизни висловлено з великою силою пристрасті.
Але водночас пригнічене становище України могло стати і стало – у творчості Шевченка передовсім джерелом величезної революційної енергії.
Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду і справедливість.
Для Шевченка, в йог поезії, було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна–мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна розбещена. Україна лицарів і Україна рабів. Цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну він бичував і проклинав заради першої – України – матері, України неминущої. Синів – заради матері. Образ України–неньки – це найсвітліший і водночас найдраматичніший образ у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні.
Образ України у творчій спадщині Кобзаря своєрідний і багатогранний. Тарас Шевченко одним із перших вводить в українську поезію образ України як об’єкт глибокого ліричного переживання.
Перше видання творів Тараса Шевченка – невеличка книжечка під назвою «Кобзар».
Важко знайти книжечку, яка б для долі народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподіване, нове, щось так глибоко з душі народу добуте, що годі було опертися його силі.
Поет вважав свої вірші дарунком рідному краю.
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну…
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу.
А до України звертається:
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
Усі думки, вірші були присвячені рідній країні, розлуку з якою поет дуже важно переживав. Гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, недолі на чужині, жадання зустрічі з Батьківщиною, з матір’ю Україною надихали його ранню поезію.
По чотирнадцяти літах розлуки з Батьківщиною здійснюється віддавна наболіла мрія Шевченка, і весну 1843 він зустрічає «на нашій, на своїй землі».
Побачив він не зовсім ту саму прекрасну й безталанну Україну.
Народ стогнав у неволі, у темноті, у нужді, свої пани не згірш чужих орали хлопами, Україна була в них хіба на слові, а на ділі один тяжкий глум над нею. «Скрізь був я і скрізь плакав», - говорив потім Тарас Шевченко.
Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною у творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі.
Цикл «В казематі» являє собою ніби увертюру до всієї творчості Т. Шевченка років заслання. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні, завжди пам’ятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну
Господа моліте.
Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…». Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї.
Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.
Товаришів по неволі він теж закликає до турботи про свою Батьківщину. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…
Автор закликає народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність, змальовує картини майбутнього, щасливого життя на Україні:
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села
А у селах у веселих
І люди веселі.
Скільки теплоти, ніжності, любові до України в цих словах!
Шевченків образ України – водночас і глибоко ліричний, і соціально-викривальний (щодо тогочасного ладу), образ історично конкретний (там, де поет малює картини життя, соціальні обставини, як, наприклад, у автобіографічних поезіях, або народні характери, як у варіаціях на народнопісенні мотиви) і разом з тим гранично узагальнений (особливо там, де поет передає свої почуття до Батьківщини). Власне, це образ її народу в його сучасному і минулому.
Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, її сіл, її зелених ланів, степів з могилами, її народу.
Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність. А Шевченків ідеал – Україна великої сім’ї, «вольної, нової». Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім’ї світовій.
А ми повинні пам’ятати заповіти, як посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любить,
Любіть її,… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
Кожен вірш Шевченка «кричить» про Україну. Кожен його витвір закликає до боротьби. Кожне слово так ніжно оспівує красу нашої неньки –України.
Ми вдячні йому за те, що він зробив для України.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
Loading...