Loading...

Твір на тему:«Світ визнає літературними мовами тільки ті,якими є священні писання»

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
Євангеліє спочатку не мало письмового тексту, а існувало як жива проповідь Христового вчення та розповідь про його життя й благодіяння. Для Євангелія знадобилася вже сформована і розвинена класична греко-римська риторика, яка потім була значно трансформована відповідно до богослужбово-повчальної мети нової релігії і породила окрему гілку — церковну риторику, або гомілетику.

Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської та арамейської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою у III ст. н. е.) набуває й рис греко-римської риторики.Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян з метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім'я потойбічного життя.

Першим проповідником можна вважати самого Ісуса Христа. Його мова — це невеликі вислови афористичного характеру — логії, вони заучувалися і тривалий час передавалися усно, поки значно пізніше, вже після розп'яття і воскресіння Христа, були записані його учнями — апостолами — в Євангеліє. Ці тексти були несхожими на традиційні греко-римські промови.

Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю і передбачуваністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників.Основою багатьох проповідей Христа є притчі як засіб непрямого повчання. Зразком може бути "Притча про сіяча":

Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, — ї було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Друге ж упало на грунт кам'янистий — і, зійшовши, усохло, немало бо вогкости. А інше упало між терен, —і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добрую землю, — і, зійшовши, уродило стократно. — Це сказавши, закликав: Хто має вуха, щоб слухати, — нехай слухає! Образна символічна форма робила логії і притчі Христа зовнішньо недосказаними, а внутрішньо — змістово багатозначними.

До риторичного жанру церковної проповіді належать і послання учнів Христа — апостолів — до віруючих. Писана форма їх зберігає сліди живого звертання у проповіді, але це вже Євангеліє (блага вість про Христа).

Раннє Євангеліє (від Матфея) містить більше рис близькосхідної риторики (сувора простота, короткі фрази, негрецькі вирази, відсутність вступу й пишноти грецької риторики). Більш літературну форму має Євангеліє від Луки, а отже, й більше ознак впливу класичної риторики.

Найбільшу вартість з погляду риторичної науки має Євангеліє від Іоанна, яке введене в церковний канон. Навіть у його зміст, а не тільки у форму включається еллінське вчення про логос. Земне життя Христа постало як розкриття світового смислу — логосу: Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово, воно було спочатку у Бога. Все через нього почало бути, і без нього не почало бути ніщо, що почало бути. В ньому було життя, життя було світолюдське: і світло у пітьмі світить і пітьма не обійняла його...

Гомілетика (церковне красномовство) започаткувалася в давній Україні з прийняттям християнства і спиралася на богослужбову та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну, бо вже у 1056 р. з'явилося написане дияконом Григорієм у Києві "Остромирове євангеліє", а в 1092 р. — Київське євангеліє.

Проповіді (або казання) поділяються на літургійні, догматичні, морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну будову: вступ, в якому викладається зміст (епіграф), витлумачується сам вступ і оголошується тема проповіді; виклад предмета (це короткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника — так вплинути на слухачів, щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших і облагородження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою для проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєднуватися з елементами художності та публіцистичності: комунікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- і трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейксис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переконання.

Це відповідно позначається й на стилістиці проповідей, де переважають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов'янізми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

У стилістиці конфесійного стилю особливе місце займає антонімія (і у фігурах слова—тропах, і у фігурах думки—стилістичних фігурах). Річ у тім, що глибинним змістом топіків (предметів розмови) у конфесійних текстах є експл іцитне (виражене) чи імиліцит-не (невиражене) протистояння двох світів: Бога і диявола, світла і темряви, праведності і гріховності, добра і зла, тіла і душі. І відповідно всі теми проповідей висвітлюються через антонімічне зіставлення і протиставлення, контраст і антитезу, ампліфікацію і градацію. Наприклад: Він [Бог] вмирав не за друзів, а за ворогів; Вище благо життя люди бачать у тому, щоб усе було для тіла, тобто щоб тіло було здоровим, ситим, мало чуттєві задоволення, насолоджувалося зовнішніми вигодами. Про душу вони або зовсім не дбають, або задовольняють її потреби настільки, наскільки душа обслуговує тіло. Ці люди змінили встановлений Богом порядок, поставивши душу слугою тіла, а не тіло слугою душі; Свобода все більше обертається на насилля з метою зламати опір сорому, розуму і совісті, розбудити в людині найнегідніші інстинкти, перетворити її на тварину; Він знав, що не золото і не багатство, не блиск вченості та премудрості складають істинний скарб життя, але чистота серця і розуму, цнотливість помислів і тіла. Прикладом християнської повчальності може бути послання апостола Павла, яке також нагадує проповідь, насичену афоризмами і тропами та фігурами, що 
надають посланню емоційно-образного характеру.

Голос Божий, яким є совість, говорить: "Не впадай в розпусту, яка шкідлива і для тіла, а ще більше для душі". А другий голос заперечує: "Насолоджуйся, поки живеш; помреш — все для тебе закінчиться". Безліч людей підкоряється цьому ворожому голосу, бо не вистачає сили волі утриматися від спокуси. Всі розпусні люди мають слабку волю. Вони не можуть утримати свої плотські почуття. Піст виховує волю і зміцнює її. Сутність посту полягає у стриманості не стільки від їжі, скільки від гріха, і насамперед від блуду.Життя блудних синів і дочок не завжди закінчується так щасливо, як у притчі Господній про блудного сина. Нерідко ми бачимо зовсім інший кінець — повну загибель і нерозкаяність.

Але релігійне піднесення серед частини населення свідчить про те, що не все загинуло. Не будемо забувати, що Бог створив нас не для загибелі, і Син Божий прийшов у світ, щоб спасти грішників, серед яких є і ми з вами. Ніхто не повинен впадати у відчай, бо доки живе людина на світі, залишається надія на спасіння. Отець Небесний завжди готовий прийняти у Свої обійми грішну людину, яка визнає свої гріхи і кається в них. Чи не великою грішницею була преподобна Марія Єгипетська, але щиросердечне покаяння і подвиг благочинний піднесли її до рівноангельської чистоти.Господь не згадає і наші гріхи і поспішить нам назустріч, як вийшов люблячий євангельський батько назустріч своєму блудному сину, якщо ми усвідомимо свої провини і твердо вирішимо змінити своє життя.

Опам'ятаємося і покаймося! Покайтесь ви, хто розбещує народ! Покайтесь ви, хто йде на розпусту! Покайтесь батьки, які приносять своїх дітей у жертву Бахусу і Венері! Покайся і ти, молоде покоління. Пам'ятайте слова з Екклезіаста, звернені до тебе, молода людина: "Веселись, юначе, у молодості твоїй, ходи дорогами серця твого і видіннями очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд"1.