Збільшити або зменшити шрифт тексту : Так уже сталося, що кожен, хто з’являється на світ, прагне знайти своє місце під сонцем, само ствердитися. А зважаючи на те, що людина — це найпрекрасніше Боже творіння, то, удосконалюючись, вона прагне так чи інакше наблизити себе до Бога. Здається, мета благородна. Чому б і ні? Справді, прекрасною є людина, коли будує храми, перетворює пустелю в оазис, коли підкорює вершини незвіданого, коли сіє хліб, навчає дітей, створює шедеври архітектури й мистецтва. Але водночас людина — це й найпотворніше Боже створіння, бо все зле, ненависне, жорстоке, усе, що пов’язане з руйнуванням, нищенням, розбоєм, — то є справою людських рук.
Дійсно, пояснити причину першого можна, та чи можна виправдати болото людської душі? Мав рацію Павло Тичина, коли казав: «Все можна виправдати високою метою, та тільки не порожнечу душі».Відомо, що найбільшої пошани заслуговують люди, які не ставлять перед собою мету здобути собі славу за рахунок приниження честі й гідності інших. На превеликий жаль, народ пам’ятає й тих, хто були справжніми бездушними катами. Наприклад, Йосип Сталін — люди-на з кам’яним серцем, холодним розумом і надзвичайно хижими методами впливу на людей. Доказ цьому — штучно створений голодомор в Україні, який забрав більше життів, ніж Друга світова війна. Як можна виправдати «закон про колоски» від 7 серпня 1932 р., який підняв небачену хвилю репресій, збільшив смертність мільйонів селян, але вирвав у голодних людей додаткові 200 млн пудів хліба. Коли дитина, помираючи з голоду, брала в кістляві кулачки декілька колосочків, охоронці розстрілювали її негайно. А над усіма нестерпними стражданнями по радіо — глумливі слова генсека: «Жити стало ліпше, товариші. Жити стало веселіше»…
На десятиліття можна засекретити архіви, можна замести сліди злочину, можна переписати історію (що вже не раз робилося), та чи можна викреслити це лихо з пам’яті народу? Якою метою, як можна виправдати злочин тих, хто відбирав останню крихту хліба в немовляти, хто вивантажував у прірву живих голодних людей, поливаючи їх вогненною смолою, тих, хто руйнував церкви й храми, хто перетворював душі людські на болото?..Багато проявів людської бездушності знає й література. Пригадаймо героя новели М.Хвильового «Я (Романтика)», який згорає у вогні свого фанатизму й спалює в ньому найсвятіше—рідну матір, виправдовуючи свій вчинок примарною «загірною комуною». Та чи можна засвітити вогник Щасливого життя на порожньому полі людської жорстокості, зла? Такими ж сліпими фанатиками ми бачимо братів Половців, з душ яких витравлено найсвятіше — любов до ближнього, поняття «сім’я», «родина». У кривавому бою переміг більшовик Іван, захисник усіх при-гноблених і бідних. Та яку мораль утверджуватиме той, хто розстріляв у спину беззбройних людей?..
Однак історія розставляє все на свої місця. Досягає мети той, хто присвячує рідній землі своє життя, той, хто душу наповнює світлими помислами й чистими думками. Так, Богдан Хмельницький, розпочавши війну з поляками через власні сімейні проблеми, серцем осягнув масштаби українського горя і став провідником нації у святій боротьбі за незалежність України. Саме тому він назавжди залишиться в нашій історії.
Тож, як бачимо, тільки та мета є виправданою, яка збагачує кожного духовно. Головне — не розгубити свою душу, не проміняти її на сто ерзаців. Ф. Достоєвський казав: «Краса врятує світ». Так, світ врятує краса — краса людської душі.
Свежие комментарии