Збільшити або зменшити шрифт тексту : Безперечно, патріот – це той, хто любить свою країну. Але що таке «країна»? Це територія (ландшафти, клімат,) це — населення, громадяни, це – мова, це – минуле, тобто історія, це сьогоднішні досягнення і проблеми, це – можливі перспективи… Є люди, котрі люблять рідну природу, але жаліються на людей навколо: смітять, п’ють, матюкаються… Є такі, що люблять минуле і критикують сьогодення: бідність, правопорушення, не комфортність… Але, зрештою, головне – любити… Тільки чи можна любити країну, не вміючи любити саме тих її громадян, котрих бачиш майже щодня: членів своєї сім’ї, сусідів, колег по роботі, земляків? Є так звані «патріоти», котрі кричать про свій патріотизм, а людей навколо – своїх же, українців, гризуть, ненавидять, підставляють… Хіба це справжні патріоти? Є ті, що кричать про свою любов до України, а свої професійні обов’язки виконують абияк… Та ще й дозволяють собі критикувати справжніх роботяг – професіоналів, якщо ті за працею не завжди мають час збиратися на різні мітинги і кричати про свою любов до країни… А мені здається, що справжній патріот – це людина, котра не стільки кричить про свою любов до країни і народу, скільки чесно робить свою роботу і вміє допомагати тим українцям, котрі поряд і котрі потребують допомоги… Я би назвав одних само рекламованими патріотами, і других – дієвими патріотами. Кричати про свій патріотизм – у сто разів легше, бути дієвим патріотом – у сто разів важче (треба багато працювати над собою, треба щось створити, чогось добитися, і весь час працювати в мірку своїх здібностей, на благо своїх співвітчизників і своєї країни), але і у сто разів корисніше для України.
І взагалі, націю можна порівняти з особистістю. Хто з людей дуже хвалить сам себе? Той, хто вважає, що його ще недооцінили, не помітили. Він компенсує само похвалою відсутність похвали від інших людей. А людина, яка вже щось зробила, чогось досягла, котру уже помітили, про котру добре відгукуються інші – їй уже нема потреби хвалити себе, кричати про свої достоїнства… Вона вже може скромно відмахнутися навіть від чужих похвал, не те, щоб самому себе хвалити… Вона стає самодостатньою… То ж хто хвалить себе вголос? Той, хто ще мало себе реалізував як особистість, хто ще нічого не досягнув, ще нічого вартого уваги не зробив… Як правило, це молоді люди… Потрібен час, щоб їх досягнення помітили інші і почали добре про них відгукуватися. А коли це стається – необхідність само похвали відпадає сама собою. По молодості само похвала пробачається, але зріла людина, яка все ще себе нахвалює – виглядає смішною… Це ознака, що її ще не помітили, вона ще нічого не досягнула, не створила нічого якісного… Відчувати себе нікчемою нікому не приємно – і тоді людина починає компенсувати відсутність визнання з боку інших само похвалами. Те саме можна сказати про нації. Хіба нація, котра багато чого досягла, яку усі навколо визнають, потребує криків про свою значимість і великість? Тому нація, котра себе поважає, не повинна хвалити себе, не повинна кричати про свою значимість і велич. Краще цю значимість і велич здобувати працею, досягненнями у різних сферах: науці, мистецтві, бізнесі тощо…
Я — ровесниця незалежної України. І хоча життєвого досвіду в мене небагато, проте розумію, що дуже легко любити Батьківщину, коли вона багата і могутня, значно важче — коли вона слабка і незахищена. Та хіба зможуть справжні сини кинути хвору матір напризволяще? Я не засуджую тих людей, які в пошуках кращої долі емігрували за кордон, але впевнена, що вони глибоко нещасні, бо, можливо, маючи матеріальні блага, вони не мають змоги дихати рідним повітрям, бачити, як ростуть їхні діти, уклонитися рідній оселі.
Отже, на мою думку, справжніми патріотами є ті люди, які не говорять про любов до рідного краю, а працюють і живуть задля його процвітання, примножуючи набуте.
Свежие комментарии