Loading...

Іван Липа - притча "Мати"

.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
загрузка...
На скелі сиділа згорблена молода мати, втупивши погляд униз, в глибоке провалля, в темряву.
Вітер рвав її волосся, сонце сушило вуста, та вона того не відчувала. Туга велика відбилась у неї на виду. Вона стисла груди руками, щоб утишити бурхливі удари турботного серця.
Іноді здригалась і аж корчилася з болю.Так сиділа мати на скелі, втупивши очі в провалля, а біля неї бавилася дитина, весело щебетала, сіпала її за одіж, топталась по сукні, по ногах.

Мати того не помічала…Аж ось уся постать її вирівнялась, ніби ствердла, зміцніла, лице набрало суворо-енергійного вигляду, вона пильно поглянула на усміхнену дитину.Пестила її, тулила до серця, а від зворушення то блідла, то чорніла, і піт холодний виступав у неї на чолі.
Дитина щось лебеділа, дзвінко сміялась; вислизала з обіймів і топталась по сукні, по ногах... Раптом мати вхопила дитину в свої міцні руки, підняла її над головою, заплющила очі і... з усіх сил шпурнула свою дитину в темне провалля. Потім сиділа струнко, затуливши долонями очі, і прислухалася...

Я чув:

Загуло в великому проваллі, а за тим усе стихло...І мені здавалося, що тиша ця стояла довгі століття, і що стоятиме до віку.Але ні! Розлігся з провалля болісний скрик, потому розпачливо-жахливий плач.Мати скинула вгору руки, і лице її просяяло надією і сподіваннями.Вона прислухалася. Дитина поплакала і замовкла.Ось стало чутко, як вона починає дряпатися з провалля, лізучи вгору...
Я підійшов до матері і спитав:

- Навіщо ти кинула дитину в провалля?

Твердим голосом одповіла:

- Моя дитина... вона найдорожча мені за життя. Вона ніжна, чула, ласкава, добросердна, а між тим навкруги світ такий зрадливий, і жорстокий... Я бачу, я знаю, що вона загине в цьому життєвому вирі, коли буде пеститись тут, біля мене. Я шпурнула в безодню свою дитину од невимовної любові до неї... І коли в неї не вистане сил і енергії звідти вилізти, коли вона там, у проваллі загине, то й я умру, сидячи тут, на голій скелі... Я умру, але ж я не пособлятиму їй звідти вилазити. Тут сидітиму і ждатиму. А коли вона видряпається, то вже не буде так безпечно гратися над проваллям, так весело сміятися. Стане тверда духом, міцна волею, а тоді я буду певна, що дитина моя вже не загине в цьому жорстокому світі, а все переможе...

Мати знову закрила очі і прислухалася. Я чув:

Дитина шпарко дряпалася своїми маленькими ручками, човгала ніжками в проваллі, вилізаючи звідти... Піднімалася усе вище й вище, лізучи з темряви до світла, до вільного життя...Мати сиділа непорушно, як кам’яна, затуливши очі долонями і прислухалася...