Збільшити або зменшити шрифт тексту : На скелі сиділа згорблена молода мати, втупивши погляд униз, в глибоке провалля, в темряву. Вітер рвав її волосся, сонце сушило вуста, та вона того не відчувала. Туга велика відбилась у неї на виду. Вона стисла груди руками, щоб утишити бурхливі удари турботного серця. Іноді здригалась і аж корчилася з болю.Так сиділа мати на скелі, втупивши очі в провалля, а біля неї бавилася дитина, весело щебетала, сіпала її за одіж, топталась по сукні, по ногах. Мати того не помічала…Аж ось уся постать її вирівнялась, ніби ствердла, зміцніла, лице набрало суворо-енергійного вигляду, вона пильно поглянула на усміхнену дитину.Пестила її, тулила до серця, а від зворушення то блідла, то чорніла, і піт холодний виступав у неї на чолі. Дитина щось лебеділа, дзвінко сміялась; вислизала з обіймів і топталась по сукні, по ногах… Раптом мати вхопила дитину в свої міцні руки, підняла її над головою, заплющила очі і… з усіх сил шпурнула свою дитину в темне провалля. Потім сиділа струнко, затуливши долонями очі, і прислухалася… Я чув: Загуло в великому проваллі, а за тим усе стихло…І мені здавалося, що тиша ця стояла довгі століття, і що стоятиме до віку.Але ні! Розлігся з провалля болісний скрик, потому розпачливо-жахливий плач.Мати скинула вгору руки, і лице її просяяло надією і сподіваннями.Вона прислухалася. Дитина поплакала і замовкла.Ось стало чутко, як вона починає дряпатися з провалля, лізучи вгору… Я підійшов до матері і спитав: — Навіщо ти кинула дитину в провалля? Твердим голосом одповіла: — Моя дитина… вона найдорожча мені за життя. Вона ніжна, чула, ласкава, добросердна, а між тим навкруги світ такий зрадливий, і жорстокий… Я бачу, я знаю, що вона загине в цьому життєвому вирі, коли буде пеститись тут, біля мене. Я шпурнула в безодню свою дитину од невимовної любові до неї… І коли в неї не вистане сил і енергії звідти вилізти, коли вона там, у проваллі загине, то й я умру, сидячи тут, на голій скелі… Я умру, але ж я не пособлятиму їй звідти вилазити. Тут сидітиму і ждатиму. А коли вона видряпається, то вже не буде так безпечно гратися над проваллям, так весело сміятися. Стане тверда духом, міцна волею, а тоді я буду певна, що дитина моя вже не загине в цьому жорстокому світі, а все переможе… Мати знову закрила очі і прислухалася. Я чув:
Дитина шпарко дряпалася своїми маленькими ручками, човгала ніжками в проваллі, вилізаючи звідти… Піднімалася усе вище й вище, лізучи з темряви до світла, до вільного життя…Мати сиділа непорушно, як кам’яна, затуливши очі долонями і прислухалася…
Свежие комментарии