Loading...

вівторок, 21 листопада 2017 р.

Твір на тему: «У чому сенс життя жінки»

Хто така жінка? Дбайлива матуся, послужлива дружина, запекла кар’єристка, тусовщиця? Як себе може реалізувати жінка? Чи має вона стільки можливостей, як чоловік? Яке призначення жінки в 21 столітті?

Про жінку написані сотні книг, заспівані тисячі пісень, сказані мільйони слів... Їх так багато, усі вони різні, але усі описують її — жінку. І які не були б ті слова, вони означають одне — жінки не залишають байдужими нікого.

Як на мене, у сучасному світі існує багато стереотипів щодо жінки. Її досі вважають заслабкою, щоб вирішити проблеми, з якими вона стикається. Складається враження, що жінка без чоловіка, як окрема особистість, просто не зможе існувати. Насправді, це зовсім не так. Адже саме тендітні панянки сьогодні встигають подорожувати, працювати, виховувати дітей і їм ще вистачає часу на саморозвиток...

Кожен має праву на свою думку, та я вважаю, що обмежувати жінку стінами квартири, нагадуючи про те, що вона мусить сидіти вдома, виховувати дітей і прибирати, щонайменше, неправильно. Та знову ж змушувати вибирати її між сім’єю й роботою не можна. Демократичне суспільство передбачає право вибору. Я вважаю, що сьогодні кожна жінка може вибрати те амплуа, у якому вона буде почувати себе комфортно. Якщо вона хоче саме зараз розвивати себе, як особистість, можливо, розкривати якісь свої приховані таланти, то вона має на це повне право. Якщо ж вона бачить себе турботливою мамою, гарною господинею, то не починайте їй розказувати, що значно перспективніше сидіти в офісі, а не готувати борщ. А якщо вона може це все поєднувати, то не заперечуйте, що так вона не надає всьому належної уваги й треба обирати. Кожен має право жити так, як йому подобається. Двадцять перше століття, мабуть, не той час, коли прислухаються до суспільної думки. Наш час — період вільних думок, самостійних рішень, сміливих звершень.

Загальновідомим є факт, що зарплатня у жінок нижча, ніж у «сильної» частини людства, на керівні посади більш охоче приймають чоловіків. Мабуть, такі приклади й пропагують створення феміністичних організацій. Я не завжди бачу сенс в акціях, які вони організовують, але якщо по-іншому просто неможливо висловити своє бажання існувати так, як хочеш, то що ж лишається робити? Можливо, навіть завдяки їхнім протестам сьогодні можна спостерігати зміни в ставленні до жінки, як особистості, яка має таке ж право на реалізацію, як і чоловік.

Не думайте, що мої погляди застарілі, не відповідають дійсності. Я мала досвід спілкуватись з багатьма людьми, які мали кардинально різні думки щодо призначення жінки. Хтось возвеличував феномен жінки, хтось вважав її не важливішою за комаху. Та як би дивно не було, майже всі вони сходились на спільній думці, що справжнє покликання жінки — бути мамою.

Я погоджуюсь з такою думкою. Бог створив жінок, щоб продовжувати рід людський. Та ніколи не варто підганяти людину з рішенням створити сім’ю чи народити дитину. Такі рішення приймають не за хвилину. Усе має бути зваженим, обґрунтованим, обдуманим. Лише коли вона буде готова стати матір’ю, тоді їй варто про це думати. До когось розуміння свого призначення приходить у двадцять років, до когось у сорок, тому не варто нікого підлаштовувати під свої погляди.

Призначення жінки — знайти себе в цьому житті, реалізувати свої прагнення. Жінка має право сама для себе вирішити, що вона хоче й що може дати цьому світові.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

четвер, 16 листопада 2017 р.

Твір на тему: «Що з життя Григорія Сковороди я можу взяти собі за приклад?»

Творча спадщина видатного українського письменника, поета і музиканта Г. Сковороди яскрава і багатогранна. Але не менш яскрава і багатогранна філософська спадщина цієї незвичайної людини. Життя цього поета і філософа, будителя української нації, стало яскравим зблиском серед загальної кволості суспільства XVIII століття. Г. Сковорода уособлював кращі якості нашого народу – мудрість, волелюбство і незламність духу. Геній, що втілився у постать мандрівника і вчителя-філософа, був здатний пробуджувати представників різних прошарків суспільства, їх прагнення до свободи та незалежності.

У своїх поглядах на життя Г. Сковорода підносить значення розуму. Цей культ ріднить життєві настанови письменника з поглядами французьких просвітителів XVIII століття – Руссо, Дідро та Вольтера. Український філософ гідно представляв тогочасний слов’янський світ і пропагував найпередовіші філософські думки тієї епохи. У дечому Г. Сковорода пішов навіть далі своїх французьких однодумців. Герої його творів не заперечували суспільства взагалі, їх не задовольняло таке суспільство, в якому існував кріпосницький гніт, духовна і соціальна неволя. На його думку це суспільство вело природну людину до загибелі.

Ідея негативного впливу на суспільство у Г. Сковороди поглиблювалася ідеєю «спорідної» праці. Письменник щиро вважав, що людина лише тоді буди приносити найбільшу користь людям і суспільству, коли буде займатися улюбленою справою, коли повністю розкриє можливості і проявить себе у своєму природному стані і званні за покликанням. Г. Сковорода стверджував, що людина за своїм народженням є не тремтячий раб, а «коваль свого щастя», «шумливий бурхливий дух». Маючи монолітну залізну натуру, він був готовий віддати своє життя за ідею і вважав, що найкоротший шлях до щастя – це «наслідування блаженній натурі».

Г. Сковорода не вірив тому, що служити своїм співвітчизникам можна за межами Батьківщини. На цьому принципі і зростав патріотизм письменника. Він сам був щирим патріотом і все своє життя прищеплював та виховував священне почуття любові до своєї батьківщини у своїх співвітчизників. У кожному українському селі, яке, мандруючи, відвідав видатний письменник і філософ, з’являлися його послідовники. Він прагнув свободи і не бажав нікого собою обтяжувати. В цьому розумінні разючим є останній день перебування Г. Сковороди на цьому світі. За свідченням тих, хто був у ті години поряд з ним, письменник у той день був балакучим і веселим, обідав з друзями а потім читав їм свої твори. А після цього він пішов на двір і став копати собі могилу. Скінчивши роботу, господар зайшов до своєї кімнати, переодягся у чисту одежу і ліг на лавці, підклавши собі під голову торбину зі своїми рукописами і немудрими пожитками. Ліг, щоб уже ніколи не піднятися. Така смерть гідна імені видатного філософа, гідна його моральним принципам і настановам, які він залишив нащадкам.

У своєму щоденному житті Г. Сковорода уособлювався від оточуючого світу і ревно беріг свою внутрішню незалежність. Таким чином він утверджував себе як особистість, що живе за правилами і вимогами своєї філософії. Така позиція письменника і його вчинки на протязі усього життя продиктовані глибоко патріотичними переконаннями, відлуння яких дуже добре відчувається ось у цих словах: «Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно до того, коли б народилася людина з риб’ячим хвостом або з собачою головою… Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним… Чи ти лях? Ляхом будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму образі, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду…».

Г. Сковороди не стало 29 жовтня 1794 року. Крім літературних творів, музики і філософії, після нього залишився найцінніший урок життя та багато настанов, які й сьогодні можна взяти собі в життя. Я теж у майбутньому своєму житті буду користуватися цими настановами. Перш за все, прикладом для мене буде патріотичність Г. Сковороди та його погляд на працю, адже він вважав, що людина повинна займатися своєю улюбленою справою і лише за таких умов вона принесе найбільшу користь суспільству і своїй батьківщині. Я з повністю згодна з поглядами письменника і в подальшому буду керуватися саме цими настановами, які будуть залишатися актуальними ще багато століть.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

вівторок, 14 листопада 2017 р.

Твір на тему: "Як розуміє щастя Григорій Сковорода?"

Кожна людина, яка створює матеріальні та духовні цінності, має право на щастя. В цьому Григорій Сковорода був переконаний і стверджував це своїми творами. Він писав, що заради щастя не потрібно далеко їхати, колінкувата перед сильними світу, бо воно завжди і всюди з людиною. Його тільки треба пізнати. Про це йдеться у філософському творі “Вхідні двері до християнської доброчинності”.

Високу мораль народу утверджує Г. Сковорода у “Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”. Осмислюючи, в чому суть щастя, Григорій Савич переповідає народні притчі, байки, легенди. Його ідеал найвищих якостей – людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати про тіло й душу і буде щасливою. У творі “Кільце. Дружня розмова про душевний світ” автор говорить про значення спорідненої праці в житті людини, в досягненні людського щастя. Сковорода стверджує, що біда не в тому, що важко віднайти дорогу до щастя, а в тому, що ніхто не хоче шукати і йти своїм шляхом. Філософ розумів життя як нескінченний пошук істини. Саме пошуками нетлінної істини людського щастя є твір “Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу”. “Бути щасливим, – писав автор, – пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло й бути з ним у злагоді із загальною потребою”.

Григорій Савич упевнений, що щастя – це внутрішнє джерело спокою: воно – в наших серцях, у любові до природи, до рідного краю. А щоб стати щасливим, необхідно викорчувати скупість, розкіш, честолюбство, духовні злидні. Потрібно дбати про свою душу, адже тільки здорова душа є основою щасливого буття на землі. Людина, що зрадила свою душу, подібна на птаха, який піймався в золоту клітку ситого життя. Ніякі скарби не можуть принести людині щастя, якщо вона змусила себе все життя займатися ненависною справою заради багатства.

“Філософія серця” Сковороди відображена в його віршах та байках, ниткою вічності тягнеться до наших часів. Наче полум’я, охоплює всі сфери людського життя, спалюючи зло та неправду. Усе природне, близьке серцю вийде освяченим із вогню, принесе людині щастя, посіє в світі добро.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір на тему: "Вияв патріотизму у повісті Михайла Старицького «Оборона Буші» "

«Оборона Буші» позначена пафосом справжнього патріотизму, любові українського народу до своєї Вітчизни. Показово, що цей патріотизм у драмі є почуттям глибоко народним. Народ бере найактивнішу участь у всіх подіях, і захист Буші подано в драмі як справу загальнонародну, а не якоїсь купки героїв: усі знають, що йдуть на вірну смерть, але ніхто ні на мить не вагається, бо треба будь-що затримати ворога, прийняти удар на себе, щоб дати можливість Хмельницькому з’єднатися з полком Богуна.

 І в цьому усвідомленні вірної смерті і готовності йти на неї в ім’я перемоги крився трагічний елемент великої сили. Рідко в якій українській історичній драмі народ представлений так широко, як у драмі «Оборона Буші». Сім перших яв першої дії це, по суті, масові народні сцени і тільки з восьмої яви починають діяти головні персонажі п’єси.

 Народна маса сповнена напруженого чекання наступних трагічних подій. У плані широти показу народних мас і майстерності драматурга в зображенні пов’язаних з цим сцен «Оборона Буші» належить до найкращих досягнень української класичної історичної драматургії. Усі до єдиного захисники фортеці, захищаючись, готові загинути, але зберегти власну гідність. Козаки знають, що їм не встояти проти цілого полчища поляків і татар, однак у них є мета — затримати якомога довше ворога, аби не дати йому просунутися далі, дочекатися прибуття основних сил війська Богдана Хмельницького. 

Сильні й міцні духом запорожці твердо виріщують не здаватися, боротися до останньої краплини крові, щоб забрати із собою на той світ побільше ворогів, «продати себе щонайдорожче». Старицький майстерно зображує підготовку до оборони, настрій мужніх чоловіків, їхні веселі жарти, хоч і стоять вони на порозі іншого життя, відчувають близьке дихання смерті. Кожний із них — це герой, справжня історична постать, не менш важлива у цій несправедливій братовбивчій війні, ніж особа самого Богдана Хмельницького. Автор чудово розуміє сам і дає відчути це й читачу, що без таких хоробрих воїнів ніколи не було б переможних походів великих козацьких ватажків. Тільки вміння пожертвувати власними інтересами, особистим життям, життям своїх рідних давало українцям у ті нелегкі часи шанс на відстоювання власної незалежності. Безперечно, піти на вірну смерть — це.не таке просте рішення для молодих дівчат, Орисі й Катрі, які ще не бачили життя, не встигли насолодитися ним. Тим трагічнішим і самовідданішим є їхній подвиг. Дочка коменданта Орися — головна героїня твору. Вона розумна дівчина, що переживає за долю Батьківщини. Вихована справжнім козаком, оборонцем рідного краю, дружина якого загинула, але в руки ворогу не віддалася, Орися так само, як і інші, розуміє, що єдиний вихід із ситуації, що склалася, — це померти, але померти гідно.

 Драматизм підсилює особиста трагедія дівчини: її коханий, Антось Корєцький, опиняється по той бік фортеці, він серед ворогів. Орися ще й досі кохає юнака, пам’ятає кожний момент, пережитий з Антосем, тому вона переживає страшний внутрішній конфлікт. Героїня опиняється перед важким вибором: зрадити Україну, свого батька, усіх, хто обороняє фортецю, чи забути своє кохання, убити коханого. Розуміючи, що в житті їй з Антосем не бути, Орися вирішує підірвати порохові склади, розташовані під фортецею. Вона сприймає смерть як належне, як зцілення’, порятунок. У хворобливих снах Орисі, що тривають буквально по півгодини, ввижається то її дитинство, то дівування. Показовим є образ, який з’являється в її останньому видінні. Орися бачить, як вона стоїть на березі Дністра, але. то не вона, а калина, яка простягає руки-віття до красивого явора, але розділяють їх каламутні хвилі. Та сонце вкриває чорна хмара, підіймається вітер, бушує Дністер, калину вивертає з коренем, усе летить, а у тому вихорі опиняється й явір: «От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину,— вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно…» 

Так само разом гинуть Орися й Антось, і тепер ніхто не розлучить їх, бо поховані вони живцем у тій страшній братовбивчій війні, що забрала їх батьків, рідний дім і їхню долю. Не раз автор висловлює в повісті свої погляди на історичну долю України, із жалем згадуючи «братерську різню, пограбування й розбій» на рідних землях. Безперечно, сподівання самого М. Старицько-го виражені в словах сотника Михайла Завістного, що герой звертає до України: «А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних — стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..» Патріотичне виховання — планомірна виховна діяльність,яка спрямована на формування у вихованців почуття бути патріотом тобто патриотизму, тобто доброго відношення до батьківщини та до представників спільних культури або країни. Таке виховання включатиме розвиток любові до батьківщини, національної самосвідомості й гідності; дбайливе ставлення до рідної мови, культури, традицій; відповідальність за природу рідної країни; потребу зробити свій внесок у долю батьківщини; інтерес до міжнаціонального спілкування; прагнення праці на благо рідної країни, її народу.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

четвер, 9 листопада 2017 р.

Твір на тему:"Завтра може бути пізно"

Життя кожної людини ділиться на безліч подій - яскраві і не дуже, залишають глибокий слід в душі і пам'яті або проходять непомітно.

У моєму житті було багато пам'ятних моментів, як позитивних, так і негативних. Деякі події залишили глибокий слід в моїй пам'яті. Я пам'ятаю, як вперше пішов займатися футболом. Відчуття тріумфу в душі, що можу грати в команді. Гордість від участі в змаганнях з командою (нехай і не кожен раз ми вигравали). Я завжди радів медалям, які ми завойовували. Але були й негативні моменти - програші, пропущені м'ячі, жорсткі коментарі тренера і, звичайно ж, травми. Але я завжди намагався думати оптимістично і намагався все це подолати.

Кілька спогадів пов'язано з відходом близьких мені людей. Вони залишили глибокий слід у моєму житті. Звичайно, продовжувати жити без них спочатку важко, так як ти звик їх бачити і чути кожен день. Після відходу рідних починаєш розуміти, як їх не вистачає. Усвідомлюєш, що треба користуватися кожною хвилиною, щоб поспілкуватися з найулюбленішими і дорогими людьми, так як завтра може бути пізно.

Я сподіваюся, що попереду мене чекає довге і цікаве життя. Я хочу (і обов'язково буду) ставити перед собою важливі цілі, вирішувати цікаві завдання, зустрічати неординарних людей. Мені дуже хочеться знайти своє місце в житті, реалізувати свої мрії і зробити те, про що я не буду шкодувати, підбиваючи життєві підсумки.Свій твір я хотів би закінчити чудовими словами письменника Миколи Островського: "Життя треба прожити так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки."
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

середа, 8 листопада 2017 р.

Твір на тему:"Хто ми в світі без рідного слова?"

Ми живемо в той час, коли Україна нарешті спромоглася позбутися ненависного ярма неволі, з рабської країни перетворилася на вільну, незалежну. І на підтвердження цього по усіх усюдах задзвенів її голос — українська мова. Не. та мова, якою розмовляли обмежені невігласи, хизуючись своїм псевдо-знанням, а чиста, щира — справжня. Саме нею розповідав усьому світові про знущання над матінкою Україною Тарас Шевченко. Ще й досі бринять у моєму серці його слова:

Ну, що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється, ожива, Як їх почує!..

Від цих слів стало б легше на душі, мені здається, й Іванові Франку, і Лесі Українці, і Михайлу Коцюбинському, і ще багатьом і багатьом поетам та письменникам, які усією душею любили свою мову, вірили, що з часом вона заволодіє розумом своїх дітей, і вони ніколи не зможуть її зректися. Тому вони і писали тільки українською мовою, щоб їхні творіння служили вірою і правдою саме українцям. Вони були справжніми патріотами своєї землі, знали, що колись вона стане вільною, і тоді по усіх її кутках буде чутно щиру, співочу українську мову.
Дійсно, без мови народ — ніщо. Як важко відчувати себе чужим у рідній стороні, тому що забув свою мову. Тоді тебе ніхто не привітає, не назве своїм товаришем, не благословить. А це схоже на смерть, повільну смерть серед близьких тобі людей. Тільки та людина, яка вчить, любить рідну мову, має право називатися Людиною, має право бути серед тих, кого любить, адже вони цінують українську мову і намагаються передати у спадок своїм нащадкам велику, непохитну любов до рідного слова.
Якщо ж забути про рідну мову, то ніхто не дізнається про історію українського народу, бо тільки словами рідної мови можна передати те, що відбувалося багато століть тому. Той народ піде в небуття, втратить свій "голос" —мову. Недарма стверджував Володимир Сосюра:

О мово рідна! їй гаряче
віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
й народу нашого нема.

Рідна мова починається з маминої колискової, з батьківського мудрого слова-поради, з пісні, з жарту, з любові. Вона вміщує в собі весь світ, який, сповнений дива, незвичайних почуттів та краси. Про українську ж мову ніколи не кажуть інакше, ніж як про вишневу, солов'їну, волошкову, калинову. Вона така й є, бо народилася у вишневих садках, увібрала в себе усе розмаїття солов'їного співу, набралася пахощів у волошок і розквітла, мов та калина, червона і прекрасна. 

Багато чого довелося витримати українському народові за усі роки існування. Та крізь усі нещастя та негоди він зумів пронести незаплямованою, живою свою рідну мову. Вона виявилася невмирущою, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе у ньому і з ним. А це означає, що через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.
Це означає, що

Народ без мови — це обмова,
Народ без мови — не народ.
Живе мова — живе народ...
Збільшити або зменшити шрифт тексту :