пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

Твір на тему: "Українські балади — перлини усної народної творчості"

Народна балада — це високомистецьке явище, вираз народного таланту в романтичному стилі. Балада виникає в похоронному обряді й означає «пісня до танцю» ритуального, обрядового, який виконувався під час похорону молодої, трагічно загиблої дівчини (в русальних піснях це поминання). Тобто в баладі сконцентровано вираження емоцій. У багатьох культурах, і в українській зокрема, є елемент обожнювання, фетишизації жінки-матері. Тому загибла дівчина виступає символом загиблого роду. Ритуальний танець здійснювався із відповідним пісенним супроводом. У пісню впліталася оповідь про те, чому загинула дівчина, хто в цьому винен. Так і виникала балада. Походження балади позначилося й на структурі: твір має конфлікт, кульмінацію, трагічний фінал. Балада містить елемент фантастичного перетворення (герої стають тополею, дубом, птахом). Пізніше цей факт перетворення стає одним із характерних художніх прийомів балади. Віршована форма твору зумовлена тим, що рима та ритм були й будуть засобом впливу на людину.

Основними темами народних балад є кохання, право вибору своєї правди в житті, боротьба за кохання. У часи первіснообщинного ладу перешкоду чинили батьки. Якщо дитина не корилася, мати силою влади, прокляття за непослух перетворювала її на камінь, птаха, дерево. У найдавніших баладах перетворення є покаранням, у хронологічно пізніших — перетворення відбувається після загибелі, смерті героя та є виявленням торжества.

Особливістю балади є зображення героїв сильної волі. Такі характери найчастіше зустрічаються у творах драматургічних жанрів. Так, у баладі «Бондарівна» розповідається про горду дівчину, яка відмовила пану Каньовському в залицянні й забажала обрати краще смерть, ніж життя з нелюбом: «Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити. Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!» Пан застрелив дівчину, а батькові дав грошей, примовляючи: «Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!» У баладі частково представлено елементи похоронного обряду: «Ой поклали Бондарівну на тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський викопати ямку», «Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки звелів пан Каньовський зробить домовину» — за народним звичаєм, мрець мав відбути добу в своїй хаті. «Ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!» — зображено обов'язковий елемент поховання молодої дівчини — музичний супровід дійства. Твір насичений епітетами, звертаннями, повторами, окличними реченнями.

У баладі «Козака несуть» показано загибель молодого козака, якого оплакує дівчинонька. Твір характеризується виразністю, стислістю, напруженістю емоцій. У баладі для посилення драматичності використовуються повтори: «А.за ним, за ним/ Його дівчина/ Білі рученьки ломить./ Ой ломи, ломи Білі рученьки».

Трагічна смерть козака оспівана в баладі «Ой на горі вогонь горить», у якій оповідується, як козак устиг запалити вогонь на знак нападу ворогів, а сам урятуватися не зміг і тепер «...лежить,/ Порубаний, постріляний./ Китайкою покриваний». І тільки вірний кінь розкаже батькам про смерть сина. Мова твору характеризується використанням метафор, повторів.
Смерть молодого хлопця, удовиного сина, описується в баладі «Ой летіла стріла». Парубка оплакують рідні, та горе матері найбільше: «Де матінка плаче. Там Дунай розлився», «Ой матінка плаче. Поки жити буде». Серед художніх засобів балади особливу роль відіграє гіпербола, метафора та повтори.

Народні балади є відображенням вірувань, світогляду українців, це невичерпне джерело творчого натхнення для поетів і письменників різних епох.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

субота, 16 вересня 2017 р.

Іван Липа - притча "Мати"

На скелі сиділа згорблена молода мати, втупивши погляд униз, в глибоке провалля, в темряву.
Вітер рвав її волосся, сонце сушило вуста, та вона того не відчувала. Туга велика відбилась у неї на виду. Вона стисла груди руками, щоб утишити бурхливі удари турботного серця.
Іноді здригалась і аж корчилася з болю.Так сиділа мати на скелі, втупивши очі в провалля, а біля неї бавилася дитина, весело щебетала, сіпала її за одіж, топталась по сукні, по ногах.

Мати того не помічала…Аж ось уся постать її вирівнялась, ніби ствердла, зміцніла, лице набрало суворо-енергійного вигляду, вона пильно поглянула на усміхнену дитину.Пестила її, тулила до серця, а від зворушення то блідла, то чорніла, і піт холодний виступав у неї на чолі.
Дитина щось лебеділа, дзвінко сміялась; вислизала з обіймів і топталась по сукні, по ногах... Раптом мати вхопила дитину в свої міцні руки, підняла її над головою, заплющила очі і... з усіх сил шпурнула свою дитину в темне провалля. Потім сиділа струнко, затуливши долонями очі, і прислухалася...

Я чув:

Загуло в великому проваллі, а за тим усе стихло...І мені здавалося, що тиша ця стояла довгі століття, і що стоятиме до віку.Але ні! Розлігся з провалля болісний скрик, потому розпачливо-жахливий плач.Мати скинула вгору руки, і лице її просяяло надією і сподіваннями.Вона прислухалася. Дитина поплакала і замовкла.Ось стало чутко, як вона починає дряпатися з провалля, лізучи вгору...
Я підійшов до матері і спитав:

- Навіщо ти кинула дитину в провалля?

Твердим голосом одповіла:

- Моя дитина... вона найдорожча мені за життя. Вона ніжна, чула, ласкава, добросердна, а між тим навкруги світ такий зрадливий, і жорстокий... Я бачу, я знаю, що вона загине в цьому життєвому вирі, коли буде пеститись тут, біля мене. Я шпурнула в безодню свою дитину од невимовної любові до неї... І коли в неї не вистане сил і енергії звідти вилізти, коли вона там, у проваллі загине, то й я умру, сидячи тут, на голій скелі... Я умру, але ж я не пособлятиму їй звідти вилазити. Тут сидітиму і ждатиму. А коли вона видряпається, то вже не буде так безпечно гратися над проваллям, так весело сміятися. Стане тверда духом, міцна волею, а тоді я буду певна, що дитина моя вже не загине в цьому жорстокому світі, а все переможе...

Мати знову закрила очі і прислухалася. Я чув:

Дитина шпарко дряпалася своїми маленькими ручками, човгала ніжками в проваллі, вилізаючи звідти... Піднімалася усе вище й вище, лізучи з темряви до світла, до вільного життя...Мати сиділа непорушно, як кам’яна, затуливши очі долонями і прислухалася...
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

середа, 13 вересня 2017 р.

Твір на тему: «Українська мова в світі і в моєму житті»

Зараз в Україні проживає близько 45 мільйонів людей. Скільки з них вважає українську мову рідною? Це питання, на яке складно знайти відповідь. Останній перепис населення була в 2001 році, з тої пори дані застаріли. До того ж, вважати українську мову рідною і спілкуватися рідною мовою кожного дня - теж різні речі. А якщо до цього додати той факт, що в областях України розмовляють на діалектах - можна остаточно заплутатися.

Що стосується української мови у світі, то тут трохи більше конкретики. За даними Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, за межами України українською мовою користуються близько 1,5 мільйона чоловік. Найбільша кількість мовців припадає на США і Канаду - тут розмовляють українською мовою більше 900 тисяч людей.

На конференції в Римі в 1951 році представники різних країн назвали українську мову другою в світі за мелодійністю. Також її визнали третьою найкрасивішою мовою в світі після французької та перської мов на мовному конкурсі, який пройшов у Парижі в 1934 році. А на початку 2013 року в українському суспільстві піднялася хвиля обурення щодо того, що Комітет вивчення проблем європейської лінгвістики ООН визнав українську мову самою смішною у світі!

Що стосується української мови в моєму житті, то я її сприймаю нормально. У повсякденному житті я розмовляю російською. Мені не завжди легко говорити українською, зізнаюся. Я не завжди розумію деякі слова, але фільми дивлюся, уроки роблю, читаю українською взагалі без жодних проблем. Вільно володіти українською необхідно, тому що в нашій країні вона - державна. Сподіваюся, що в майбутньому я буду ще краще знати українську мову.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

вівторок, 12 вересня 2017 р.

Твір на тему: "Мова - життя духовного основа"

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється-ожива.
Як їх почує!..
(Т. Шевченко)

Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому... Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»

Людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов'язок кожного:

Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»

(М Рильський. «Рідна мова я)

Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.

Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.

Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…» Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід'ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір'ю була мова.

Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).

Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь... Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім'ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім'ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам'ятаймо ж про це...
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір у науковому стилі: "Сова - пернатий символ мудрості"

З одного боку, сова є символом інтелекту і мудрості, так як здавна вважалося, що вона може передвіщати події. З іншого боку, з-за їх нічного способу життя і зловісного ухань, сов також пов'язували з окультизмом і потойбічними силами.

Совоподібні - ряд хижих птахів, що включає більше 220 видів великої і середньої величини, в основному нічних птахів, поширених в усіх країнах світу. Ряд містить дві родини: сови, чи справжні сови і сипухові.

Деякі сови полюють вдень, деякі полюють однаково як вдень, так і вночі. Однак більшість сов - справжні нічні птахи, і більшість з них вільно літають навіть в абсолютній темряві ночі, про що можна судити по їх крику. Політ сов цілком беззвучний і дозволяє їм абсолютно непомітно підлітати до сплячих птахів. На полюванні сови, проносячись нечутно над землею, видають час від часу різкий крик, щоб сполохати здобич. 

Мабуть, сови цим користуються, щоб помітити останню. Звичайний раціон сов складають дрібні гризуни; більш дрібні види сов харчуються переважно великими комахами, а деякі - рибами. Мабуть, при полюванні на гризунів у майже повній темряві сови орієнтуються по звуку, оскільки у них дуже хороший слух. У зв'язку з цим виникло хибне уявлення, що сови здатні бачити у повній темряві (наприклад, бачать в інфрачервоному діапазоні). На птахів сови нападають мало і тому мають на відміну від денних хижих птахів вважаються корисними птахами. Сови можуть місяцями жити без води, втамовуючи спрагу кров'ю своїх жертв. Але без особливої необхідності вони так себе не ведуть. Вода потрібна їм, і не тільки для пиття, але і для купання.

Сови розселені по всьому світу, від екватора до холодних північних країн, їх можна знайти всюди: і на морському березі, і в горах, і в пустелі, і в степу, і навіть у містах. Велика частина сов тримається в лісах, чи в лісистих місцевостях, і лише одиниці, як болотна сова (Asio flammeus), віддають перевагу відкритим місця. 

Деякі сови, наприклад, будинковий сич або Сипуха (Tyto alba) - охоче селяться під дахами і на горищах будинків. Гніздами в більшості випадків служать дупла старих дерев, причому яйця кладуться звичайно без жодної підстилки. Також гніздами можуть служити ущелини скель, дірки в стінах, підземні нори різних ссавців, покинуті гнізда інших птахів.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

понеділок, 11 вересня 2017 р.

Твір у публіцистичному стилі на тему: "Молодь і культура мовлення"

Ми звикли називати себе й суспільство,до якого належимо,українською нацією. А що ж означає таке популярне сьогодні слово "нація”? Учені стверджують,що це - певний колектив людей,які мають спільне походження,спільну культуру. Однак найголовнішою ознакою,що дає право називатися нацією,є мова – найбільша духовна цінність українського народу.

Не раз бувало,проходячи повз незначної кількості людей,до нас линуть такі вислови,які просто неприємно слухати. На жаль, сьогодні я все рідше і рідше зустрічаю людей,які володіють і вміють розмовляти рідною мовою.Мене,досить часто,цікавлять питання: чи вміємо ми спілкуватися?Чи ставимо собі за мету досягти успіху в певній справі за допомогою доречно сказаного,вміло використаного ввічливого слова?, чи завжди усвідомлюємо силу свого слова? Чи остерігаємось завдати необережним словом душевної рани співрозмовникові?  Спостереження показують: не всі і не завжди.Живучи в постійному дефіциті добра,милосердя ми непомітно для себе спростили,збідніли етикет спілкування,засмітивши його нецензурною лексикою. Ця лексика вже так влилася в наше спілкування, що і у світі,напевно,не залишилося жодної людини,яка б нею не користувалася. Тема використання нецензурної лексики у мовленні дуже актуальна серед підлітків. 

Між ними побутує така думка,що вживання подібних слів допоможе здобути визнання і у своїх однолітків, бо виявляється,що користуватися такими висловами стало модно. Та чи приємно нам слухати таку мову,де раз у раз проскакує "гостре слівце”? Думаю,що ні. І якщо навіть у підліткових компаніях це,можливо,допоможе стати "своїм”, але аж ніяк не стане у пригоді,коли доведеться здобувати потрібну освіту чи зайняти гідне місце в конструкції суспільства. Вживання нецензурної лексики може призвести до того,що зможеш втратити найближчих друзів. Недарма давньогрецький філософ Піфагор говорив: "Бесіду варто вести так,щоб співрозмовників з ворогів робити друзями,а не друзів – ворогами”.

Ми не повинні псувати свою мову нецензурною лексикою,адже це отруює спілкування і сприяє деградації суспільства,що неможливо для держави,яка прагне   самовдосконалення.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Loading...