пʼятниця, 17 червня 2016 р.

Твір на тему:"Я — літературно освічена людина"

Хто така освічена людина? На це, здавалося б, просте питання немає універсальної відповіді. Існує багато визначень, трактувань цього поняття. Так хто ж така освічена людина? Нерідко ми говоримо про когось: «Яка культурна і освічена людина». Під цією характеристикою ми найчастіше маємо на увазі уважну, чемну людину, яка знає слова «дякую» і «будь ласка», поступається місцем і дорогою, відрізняється широтою поглядів і знань.

Досить часто під культурою ми розуміємо хороші манери. Але не тільки , адже іноді ми використовуємо слово «культурний» як синонім слова «освічений». Дуже культурна людина – це людина, яка багато читає, цитує Гете або Пушкіна, в курсі останніх новин мистецтва і науки. З вищесказаного випливає, що культурна людина – це освічена людина з хорошими манерами. Таким чином, поняття «освічена людина» вбирає в себе багато складових: хороші манери, освіченість, повага до інших. Крім того, рисами освіченої людини є вміння грамотно викладати свої думки, краса мови, знання етикету, тактовність, багатий духовний світ. Тобто, освічену людину можна охарактеризувати словами доктора Астрова з п'єси Чехова «Дядя Ваня»: «У людині повинно бути все прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки».
Досить багато вимог висувається суспільством до освіченої людини. Здавалося б, що відповідати цьому статусу надзвичайно складно. Але як же приємно усвідомлювати, що ти уславився освіченою і культурною людиною, що твоєю поведінкою, манерами, знаннями, твоїм способом життя захоплюються і ставлять тебе в приклад! Бути освіченою людиною сьогодні досить модно, тому багато хто намагається імітувати свою освіченість відомими фразами і цитатами з художніх творів у своїх розмовах, акуратним охайним одягом, гарними манерами, які за задумом повинні надавати інтелігентний вигляд. Але насправді видати себе за освічену людину, не будучи нею, неможливо: підводять манери, мова, рівень знань у різних областях. Не варто видавати себе за освічену людину, краще постаратися стати нею!
Адже це можливо! Чи вважаю я себе освіченою людиною? Це питання досить делікатне, на нього складно відповісти навіть самому собі. Швидше за все, я не візьмуся назвати себе освіченим повною мірою. Це поклало б на мене дуже велику відповідальність. Але я прагну до цього гордого звання, намагаюся ставати краще. Маленькими кроками я наближаю себе до цього статусу: я читаю книги, визнані класичною літературою, я намагаюся бути в курсі останніх подій світу культури і мистецтва, намагаюся бути тактовним і ввічливим з людьми, добрішим до них, намагаюся грамотно будувати свою мову. Я хочу стати освіченою людиною повною мірою цього слова.

Особливо гостро сьогодні стоїть проблема правильності мовлення. Як багато проблем у сучасній українській мові! Якщо раніше однією з головних проблем було засилля іноземних слів, то сьогодні – це використання ненормативної лексики, яка присутня навіть в мові дітей. Що вже говорити про невміння грамотно будувати речення, викладати свої думки, використовувати мовні звороти й доречні художні засоби для посилення експресії власної мови.

Свою мову назвати культурною на сьогоднішній день я не можу. З тих же причин, через які не наважуюся назвати себе в цілому освіченою людиною. Але, гадаю, що для мого віку дозволені деякі недоробки в цьому напрямку. Але я вчуся, прагну! Адже освіченість – це невід'ємна частина сучасного суспільства, і, щоб стати його повноцінним членом, потрібно бути освіченою людиною. Яким би недосяжним деяким з нас це не здавалося, але абсолютно кожен здатний стати освіченим і отримати найрізноманітніші знання.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

субота, 11 червня 2016 р.

Твір на тему:"Цінує розум вигуки прогресу, Душа скарби прадавні стереже."(Ліна Костенко)

Чимало культурологів, письменників, поетів, художників та інших намагаються роздумувати над тим, куди ж врешті приведе нас такий фантастично пришвидше­ний прогрес. Якщо на початку XX століття в українських родинах навіть радіоприймач вважався річчю небуден­ною і надзвичайно рідкісною, то ще в 90-х роках минулого століття таким же рідкісним вважався Інтернет. Сьогодні практично у кожному домі, у кожній квартирі є не тільки те­левізор і комп'ютер, але й підключення до мережі Інтернет. За його допомогою ми без перебільшення поєднані з цілим світом, а також отримуємо величезні масиви потрібної і не дуже інформації.

У чому ж полягають позитивні й негативні аспекти не­баченого досі розвитку науки і техніки? З одного боку, про­грес дозволяє обмежити використання природних ресурсів. Адже, як відомо, ні нафта, ні природний газ, ні вода і ліс не е безмежними і колись-таки можуть закінчитися. Вчені стверджують, що науковці різних галузей сьогодні якраз і працюють над тим, як економніше використовувати енер­горесурси. Сьогодні вже не дивовижними здаються елект­ромобілі або автомобілі, які працюють на сонячній енергії. На Заході чимало жителів сіл переходять на автономне за­безпечення своїх будинків, установлюючи на дахах вели­чезні сонячні батареї. Чудово, хоча, як на мій погляд, дещо страшнувато, виглядають у країнах Європи повітряні вітря­ки, які також працюють для отримання природної енергії.

Розвиток науки і техніки сприяв і розвитку медици­ни. Сьогодні добре лікуються хвороби, які ще на почат­ку XX століття забирали тисячі людських життів. Сучасні хірурги роблять численні операції не за допомогою тради­ційного скальпеля, а за допомогою лазера, який мінімаль­но пошкоджує тканини, що, у свою чергу, в декілька разів зменшує кількість днів перебування хворого на лікарняно­му ліжку.
Однак незважаючи на такі, здавалося б, успіхи, люди хворіють на все нові й нові хвороби, які важко піддаються лікуванню. Чому ж так трапляється? На мою думку, голов­на причина цього полягає у тому, що людина, втрутившись у природу, порушила певний баланс. Отже, саме технічний прогрес призвів до розбалансування нашої планети.

Працюючи над удосконаленням окремих технічних но­винок, ми часто навіть не задумуємося, яку страшну роль вони можуть відіграти у нашому житті. Досить пригадати хоча б «службу» «мирного атому», який для людини виявися зовсім не мирним і в результаті Чорнобильської катастрофи призвів до страшних і зовсім непередбачуваних наслідків.

Розвиваючись технічно, людство вдосконалює і свою зброю, про яку колись давно як про нездійсненну мрію писа­ли письменники-фантасти.Я часто задумуюся над тим, ким хочу стати і ким стануть мої однокласники. Дехто мріє вивчитися і стати справжні­ми науковцями і працювати на благо науково-технічного прогресу. Однак особисто мені хотілося б, щоб люди більше задумували про такі вічні категорії, як Добро, Людяність, Любов, ніж про технічний розвиток, який, на мою думку, неодмінно призведе до знецінення між людських взаємин.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

пʼятниця, 10 червня 2016 р.

Аддісон Джозеф - біографія

Аддісон Джозеф (Addison, Joseph – 01.15.1672, Еймсбері – 17.06.1719, Лондон) - англійський письменник-просвітник.

Народився в сім’ї відомого священика, декана собору у Лічфілді Ланселота Аддісона. Після дворічного навчання у Чатерхаузі — привілейованій приватній школі (разом з ним навчався Р. Стіл) — у 1687 р. вступив в Оксфордський університет, де в 1693 р. отримав ступінь магістра. Після закінчення університету відмовився від церковного сану на користь політики. Він віддав свої симпатії і своє перо партії вігів і залишився відданим їй до останніх днів. 

Талановитий випускник Оксфорду у цей час вже серйозно займався літературою, вирішивши, що вона допоможе йому і в політичній кар'єрі. Так і трапилося: після опублікування поеми «Похід» («Campaign», 1705), написаної на замовлення уряду, Аддісон отримав державну посаду і став просуватися вгору: член парламентської комісії, товариш міністра, секретар лорда — намісника Ірландії, а з 1717 р. — один із найвпливовіших міністрів уряду вігів. Популярність і значення його були настільки великими, що Дж. Свіфт зауважив у «Щоденнику для Стелли» про парламентські вибори 1710 p.: «Вибори містера Аддісона пройшли, так би мовити, гладесенько-рівнесенько, і я гадаю, що якби він надумався пройти в королі, то йому не зважились би відмовити і в цьому».

Літературну діяльність розпочав у 90-х pp. XVII ст., одразу заявивши про себе як про прихильника класицистичного смаку. На кінець XVII століття Аддісон — один із найбільших авторитетів у царині класицистичного віршування: його вірші високо цінував Н. Буало. Найзначнішим із ранніх творів Аддісона став «Огляд найбільших англійських поетів» («An Account of the Greatest English Poets», 1694). Характерна особливість цього твору — здатність автора змальовувати того чи іншого «героя» вірша, використовуючи його поетичні прийоми і засоби: урочисто і піднесено — Дж. Мільтона, безпосередньо і доступно — Дж. Чосера і т. д.
У 1699 р. у книжці «Англійські музи» («Musae Anglicanae») — зібранні творів викладачів Оксфорда — опубліковані латиномовні твори Аддісона. Звернення до латині не випадкове — воно спричинене прагненням стати знаменитим в академічному світі. З-поміж латинських поезій особливо цікаві «Опис барометра» («Barometri Descriptio»), створена у манері популярної у той час традиції звернення музи до нових відкриттів у науці, і «Битва між пігмеями та журавлями» («Praelium inter Pygmaeos et Grues commissum») — невелика іроїкомічна поема, що продовжувала традицію гомерівської «Батрахоміомахії» («Війни мишей і жаб»).

З 1699 до 1703 р. Аддісон перебував у Європі. В результаті цієї подорожі з'явилися «Нотатки про Італію» («Remarks on the Several Parts of Italy», 1705). За влучним висловом одного із дослідників А.Б. Добре, «Аддісон подорожував не по Італії, а по латинських поемах», оскільки «Нотатки «переповнені цитатами з античних авторів.
Поема «Похід «присвячена перемозі англійської армії під керівництвом герцога Мальборо над французами біля Бленхейма (1704) у війні за Іспанську корону. Центральна тема твору — уславлення Англії, яка несе визволення народам Європи, котрі тепер насолоджуються «англійською свободою». Поема була надзвичайно популярною, її неодноразово перевидавали, перекладали іншими європейськими мовами.
Слава «Походу»значною мірою була зумовлена відходом автора від традиційного жанру епічної поеми. Головним художнім принципом у творі стала правдивість зображуваних подій.
Спадщина Аддісона як драматурга невелика — три п'єси, кожна з яких втілює провідний на той час жанр: опера, комедія, трагедія. Драматургія та есеїстика тісно пов'язані: в журналах Аддісон виклав теоретичні погляди на театр, а в п'єсах намагався втілити їх практично, звертаючи найбільшу увагу на моральні проблеми.
Спираючись на досвід своїх великих попередників — Д. Драйдена і В. Конгріва, Аддісон звернувся до оперного жанру, написавши лібрето опери «Розамонда» («Rosamond», 1707; музика Т. Клейтона). Перші прем'єри «Розамонди» не мали успіху, оскільки автор не врахував смаків тогочасної публіки — аристократів, звиклих бачити на сцені веселі походеньки героїв комедії Реставрації і «нісенітницю» (вислів Аддісона) італійських опер. Аддісон, використавши сюжет стародавньої балади про прекрасну і безгрішну Розамонду, вирішив створити «оперу зі смислом», яка би прославляла «радість цнотливого кохання». І тільки після виходу друком опера мала успіх, оскільки значно змінився соціально-культурний склад людей, котрі знайомилися з нею.
Моральна проблема — центральна і в комедії «Барабанщик» («The Drummer of the Haunted House», 1716). Цією п'єсою Аддісон спробував зробити свій внесок і в царину комедіографії — поміж крайнощами комедії Реставрації і «слізливою» комедією Р. Стіла та Сіббера. «Барабанщик «став надзвичайно популярним після смерті автора: Ф. Детуш (1680-1757) переклав п'єсу французькою мовою.
Трагедія «Катон» («Cato», 1713) —перший зразок просвітницької класицистичної трагедії. У ній головний герой — громадянин, для якого громадянські ідеали вищі від особистих почуттів і обов'язків. Сюжет трагедії запозичений з античної історії І ст. до н. є. Катон — останній римський республіканець — веде непримиренну боротьбу з диктатурою Цезаря. Мужність і відвага не покидають його й у важкі хвилини, коли союзники зраджують, гинуть близькі, а Катон кидається на меч, не бажаючи бути «рабом Цезаря».

Сценічна історія трагедії яскраво відобразила суспільно-політичну атмосферу Англії тих років. Безпрецедентний успіх «Катона» значною мірою був спричинений прагненням вігів і торі зробити з трагедії політичний памфлет. Аддісон виступив проти цього, та й лондонська публіка оцінила п'єсу не лише за політичні натяки, що прагнули побачити лідери ворогуючих партій, і в результаті «виграв лише автор» (вислів Т. Маколея). Трагедія була надзвичайно популярною, її перекладали багатьма мовами, з'явилося декілька наслідувань і переробок — у Франції Ф. Деман в 1715 р. написав «Катана Утічного», І. Готшед в Німеччині — «Катана, що вмирає» (1731).
В історію світової літератури Аддісон увійшов як есеїст — автор і видавець журналів «Базіка» («Tattler») і «Глядач» («Spectator»). Ці журнали найкраще знайомлять з Аддісоном — літератором, суспільним діячем, просвітником, моралістом. «Базіку» почав видавати Р. Стіл у 1709 p., а Аддісон згодом до нього приєднався. «Глядач» вийшов через два місяці після припинення «Базіки»: перша серія друкувалася щоденно, крім неділі, з 1 березня 1711 р. до 6 грудня 1712 р. (усього 555 номерів), друга — з 18 червня до 15 грудня 1714 р. тричі в тиждень (усього 80 номерів). Журнал виходив великим накладом (понад 3 тис. прим.) і став, за висловом Маколея, «неодмінним атрибутом ранкового чаю в кожному англійському домі». На відміну від більшості тогочасних періодичних видань, «Глядач» уникав політики: його сфера — звичаї, освіта, мистецтво; його мета — просвітництво. Журнал намагався висміяти вади і прославити чесноти, виховати смак і в усьому проповідувати віротерпимість: у «Глядачеві» співпрацювали католики, пуритани, священики англіканської церкви. У першому номері була виголошена позиція всього журналу: «Я живу у світі швидше як глядач, який спостерігає за людьми, аніж як учасник їхнього життя...» Але «Глядач» не був самотнім: у другому номері фігурували члени знаменитого клубу «Глядача» — сер Роджер де Каверлі, сквайр, близький до торі; Ендрю Торгмен, комерсант із Сіті, віг за переконаннями; суддя, офіцер та ін. Такий прийом не був новим — уже наприкінці XVII ст. чимало видавців будували свої журнали у формі діалогу з читачем, відповідей на їхні листи. Головна заслуга Аддісона та Р. Стіла у тому, що в зображенні членів клубу «Глядача» вони значною мірою стали попередниками відкриттів англійських романістів XVIII ст. Недаремно «Глядач» цілком слушно вважається фундаментом, на якому постав англійський просвітницький роман.

Велика кількість номерів журналу присвячена літературі. В есе — жанрі, не канонізованому класицистичною поетикою, — Аддісон виступив, перш за все, як класицист. Але своєрідність англійського класицизму сформувала і позицію автора «Глядача»: національна література для нього прирівняна у правах до античної. Через те Аддісон присвятив ряд номерів (70, 74, 85) аналізу народних балад, оскільки почуття, висловлені в них, «надзвичайно природні і поетичні, і сповнені тієї величної простоти, якою ми захоплюємося у найбільших поетів давнини». 18 номерів журналу присвячені аналізу «Втраченого раю» Дж. Мільтона — «найбільшого епічного поета». У теоретичних питаннях Аддісон зостався вірним класицистичним принципам і законам (приміром, категорично заперечував змішання жанрів у драматургії), але еволюція поглядів письменника привела до того, що закони класицизму (єдність місця, часу, дії) вже не здаються обов'язковими.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шмуель Йосеф Аґнон - біографія

АҐНОН, Шмуель Йосеф Галеві (автонім: Чачкес, Шмуель Йосеф Галеві – 17.07.1888, м. Бучач Тернопільської обл.. – 17.02.1970, Єрусалім, Палестина) - ізраїльський івритомовний письменник, лауреат Нобелівської премії 1966 р. (спільно із Неллі Закс).

Його самобутня і різнопланова творчість небезпідставно порівнюється західними критиками із художніми доробками М. Пруста, Дж. Джойса, В. Фолкнера. Аґнон був пошанований багатьма літературними преміями та нагородами, зокрема тель-авівською премією ім. Х.Бялика (1935 і 1951), Державною премією Ізраїлю (1954 і 1958). Йому присвоєні почесні ступені Єврейського університету в Єрусалимі, Колумбійського університету в США; він був членом Академії мови Ізраїлю, Почесним громадянином Єрусалиму.

Народився майбутній письменник у невеликому провінційному містечку Бучач, що в Західній Україні, яка входила у той час до складу Австро-Угорської імперії («... я народився дев'ятого ава, опісля завершення трьох скорботних тижнів, і відтоді щороку мені здається, що світ оновлюється у цей день» — «Гість на одну ніч»). У Нобелівській лекції, виголошеній у Стокгольмі, Аґнон згодом зауважить: «Внаслідок історичної катастрофи, через те, що Тіт, імператор римський, зруйнував Єрусалим і прогнав народ Ізраїлю зі своєї країни, народився я в одному із міст Вигнання... З коліна Левієвого я походжу. І я, і батьки мої — зі співців, що співали у Храмі святому. За сімейною легендою, родовід наш ведеться від пророка Шмуеля, й ім'ям його мене нарекли».
Батько Аґнона, рабин Шолом Мордехай Леві Чачкес, був хасидом Чортківського цадику, багатим торговцем худобою та хутром і водночас знавцем єврейської релігійної літератури. Мати, Естер Фарб, також вирізнялася освіченістю та начитаністю. Зважаючи на зорієнтованість галичанських євреїв на німецьку культуру, не викликає подиву, що Аґнон вільно володів німецькою, тим більше, що його рідною мовою була споріднена з німецькою єврейська народна мова ідиш.
Окрім домашніх занять (мати ознайомила його з німецькою літературою, а батько — з творчістю Рамбама, тобто Моше Маймоніда — середньовічного коментатора Талмуду, та хасидів), Аґнон навчався у хедері, де студіював Тору і Талмуд на івриті. Спілкування з досить широким колом освічених людей сприяло ранньому залученню Аґнона до світу мистецтва та літератури. Свої перші вірші й оповідання він написав у 8-літньому віці: спочатку мовою ідиш, а згодом — і на івриті, основній мові своєї творчості. Публікуватися розпочав у 15 років, а починаючи із 16 років, Аґнон — постійний автор краківської газети «Аміцпе». Для його ранніх поетичних та прозових спроб (близько 70 творів) характерне неоромантичне забарвлення, а тематика багатьох оповідань, опублікованих у місцевій пресі, запозичена в основному з книг єврейських мудреців і Талмуду.

У 1906 р. 18-річний Аґнон вирушив до Львова, куди його запросили працювати в єврейській газеті. Будучи активним прихильником сіонізму, наступного року він утілив свою мрію: побував на батьківщині предків — у Палестині, відвідав древній Єрусалим, до якого зберіг трепетну любов протягом усього життя. Причиною від'їзду почасти стало й бажання ухилитися від військової служби: «дев'ятнадцять з половиною років виповнилося йому, і був він міцним хлопцем, і зрозуміло було, що заберуть його на військову службу. А в армії їдять заборонену їжу та не дотримуються суботи» («Хемдат»). Спочатку Аґнон поселився у Яффі, де потоваришував з івритомовним письменником Йосефом Хаїмом Бреннером, а через рік обидва письменники переїхали в Єрусалим (1907). На прожиття Аґнону доводилося заробляти від випадку до випадку — давати приватні уроки, працювати конторником, секретарем іудейського суду, служити в іудейських радах, займатися журналістикою та перекладом. У цей період він багато мандрував країною, а в 1909 році опублікував невелику повість «Покинуті дружини « («Агунот») і запозичив її назву для свого псевдоніма («Агнон» у перекладі з івриту — «покинутий»). Збереглося лише декілька творів письменника цього періоду. Один із них, «Усе владнається», — перший, написаний івритом.
У 1913 р. Аґнон переїхав у Німеччину, в Берлін, «оскільки більшість наявних у Країні Ізраїлевій книг російською написані були, я ж бо не знаю російської мови, а німецькою в Країні Ізраїлевій книг не було, крім класичних, до яких серце моє в ті роки ще не знайшло шляху» («Й.Х. Бреннер у житті та в смерті'). У Берліні письменник зблизився із сіоністською молоддю, саме тут ознайомився із сучасною європейською літературою. Водночас Аґнон читав лекції з єврейської літератури, збирав перекази про хасидизм і спільно з єврейським філософом М. Бубером видавав журнал «Der Yude». На письменника-початківця звернув увагу багатий німецький комерсант Залман Шокен, який став шанувальником його таланту, а згодом — видавцем кількох його повістей і збірок оповідань: «Оповідання про казки» (1921), «У колі праведних» (1921) та ін. Шокен надав Аґнону стипендію на п'ять років для занять літературною творчістю за умови, що той редагуватиме антологію єврейської літератури.
Близько шести років Аґнон прожив у Німеччині: спочатку в Берліні, де одружився з Естер Маркс, «любою Естерляйн», як називатиме її вдома та в листах, а згодом — у Гамбурзі. У Гамбурзі народилися їхні діти: дочка Емуна («Віра») та син Шалом Мордехай, якого звали Хемдатом («Прагнення душі»). У 1924 році у його гамбурзькому домі спалахнула пожежа.
«...Я тоді перебував у лікарні, — розповість згодом письменник, — спалахнув вогонь, і весь мій дім згорів; усе моє майно та всі мої книги, майже чотири тисячі томів, здебільшого рідкісних, стали жертвою вогню... Тоді ж згоріли всі мої рукописи, результат вісімнадцятилітньої праці. Серед них — великий роман «Спільність Вічноживих «, близько 60 друкованих аркушів» (З листа до М. Зирнянського, 1927).

У цьому ж році Аґнон повернувся в Палестину, яка після Першої світової війни відійшла у підпорядкування Великобританії, і саме тоді літературний псевдонім «Аґнон» став його офіційним прізвищем. Наприкінці 20-х років у видавництві З. Шокена вийшло друком «Повне зібрання оповідань»(1929), а в 1931 році один із найзначніших його творів — роман «Весільний балдахін» («Гахнасат калах»). Сюжетною лінією роману стали пригоди бідного хасида, який мандрує Східною Галичиною в пошуках грошей на посаг трьом своїм дочкам. Однак попри таку фабульну невибагливість, яка формально дозволяє прирівняти «Весільний балдахін»по середньовічного крутійського роману, він привернув увагу своєю камерністю, внутрішньою органічністю. Ілюзорний, майже кафкіанський світ наївного та беззахисного фантазера-праведника стикається із суворою дійсністю єврейської діаспори у провінційних містечках Австро-Угор-ської імперії.
Після арабського погрому 1929 року, коли будинок Аґнона було пограбовано, він покинув на короткий час Єрусалим. Саме в цей період він відвідав містечко свого дитинства — Бучач. Враження від поїздки згодом вилилися в романи «Гість на одну ніч» («Ореах натах лалун», 1938-1939) та «Проста історія « («Сіппур пашут», 1935). В одному із основних творів письменника — романі «Гість на одну ніч» — йдеться про повернення героя у зруйноване після Першої світової війни галицьке містечко та поступове усвідомлення ним жахливої істини: старе благочестиве життя назавжди втрачене і вже ніколи не повернеться.
Із середини 30-х років у творчості Аґнона настає період песимізму, зумовлений нелегкими випробуваннями, що спіткали його народ після приходу до влади у Німеччині нацистів. Окрім нацистського геноциду євреїв, у тогочасній Палестині (1936—1937) протистояння між місцевим арабським населенням і єврейськими колоністами переросло у взаємний терор. У нових збірках оповідань («Страснідні» — «Ямім нораїм», 1935; «Земля Палестини», 1938), як і в згаданих вище романах, Аґнон намагався проаналізувати трагічний вплив соціальної дійсності на життя та душу «маленької» людини, на саме її існування. Серед інших творів письменника цього періоду — «Книга діянь» («Сефер гамаасім», 1941), яка містить 20 пронизливих розповідей про неприкаяність, бездомність, занепад; т. зв. «зашифрована» повість «ІдойЕйнам» («Ідове-Енам», 1950). Усі книги, як і раніше, виходили у видавництві З. Шокена, який із приходом до влади нацистів переїхав у Палестину.

У 1945 р. побачив світ один із останніх значних творів письменника — роман «Лише вчора» («Темол шілшом»), у якому «спокійний тон розповіді контрастує з атмосферою жаху та божевілля зображуваної дійсності» (X. Бар-Йосеф). Дія цього багатопланового роману розгортається в Палестині в період другої алії (1904— 1914), хоча, по суті, хронологічними рамками цього твору є перша половина 40-х років — період Катастрофи європейського єврейства.
Аґнон став національною гордістю Ізраїлю, особливо після присудження йому в 1966 році Нобелівської премії. Розповідають, коли в Єрусалимі неподалік дому, де жив письменник, розпочалися будівельні роботи, мер міста Тедді Колек розпорядився встановити табличку: «Дотримуйтеся тиші! Аґнон працює!» Аґнон працював до кінця свого життя. Писав повісті, оповідання, нариси, опрацьовував для дітей народні казки, стародавні легенди.

Помер 82-літній письменник 17 лютого 1970 року в Єрусалимі від серцевого нападу і похований на Єлонській горі.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Авіцена (Абу Алі Хусейн Ібн Сіна) - біографія

Абу Алі аль-Хусе́йн ібн Абдаллах ібн Сіна, латинізоване — Авіценна — перський вчений-енциклопедист, філософ, лікар, хімік, астроном, теолог, поет. Вважається найвпливовішим поліматом Золотої доби ісламу.

Ібн Сіна написав близько 450 трактатів на теми з різних галузей науки, з них збереглося близько 240. Більшість з його праць (близько 150) присвячені філософській тематиці, 40 — медицині. Найвідомішими роботами є «Книга зцілення», обширна філософська і наукова енциклопедія, і «Канон лікарської науки», який був основним підручником для вивчення медицини у багатьох середньовічних університетах.

Був лікарем і візирем правителів середньоазіатських держав тих часів.

Історичний контекст
Авіценна жив і створював свої праці обширної тематики протягом періоду, який зазвичай називають Золота доба ісламу. У цей період всебічно вивчались переклади греко-римських, перських та індійських текстів. Були поширені греко-римські тексти (напрямків платонізму, неоплатонізму, і арістотелізму) з коментарями представників школи Аль-Кінді, які їх адаптували до своєї системи знань, що ґрунтувалась на індійській науці — математиці, астрономії, алгебрі, тригонометрії, медицині. У східній частині Персії, Хорасані і Середній Азії правителями династії Саманідів, а у західній частині Персії та Іраці — династією Буїдів, були створені сприятливі умови для наукового і культурного розвитку. За часів правління Саманідів Бухара і Багдад була культурними центрами ісламського світу.

Поширилось вивчення Корану і Хадису. Також Авіценною та його опонентами зроблено вклад у подальший розвиток філософії, фікху і ісламської теології. Аль-Разі і Аль-Фарабі розробили методологію та основи знань з філософії і медицини. Авіценна мав доступ до великих бібліотек Балха, Хорезма, Горгана, Рея, Ісфахана і Гамадана. Під час перебування у Хорезмі Авіценна зустрічався з відомими науковцями того часу — Аль-Біруні, математиком Ібн Іракі, лікарем Аль-Хаммаром, філософом Аль-Масихі.

Походження
Ібн Сіна народився у вересні 980 року у невеликому укріпленому поселенні Афшана, неподалік від Бухари. У власній автобіографії він вказував, що його батько належав до ісмаїлітів і походив з міста Балха (сучасний Афганістан). Переїхав за днів правління Саманіда Нух ібн Мансура до Бухари, де був посадовцем у дивані. Мати була родом з Афшани, де родина жила до народження другого сина, а потім переїхала до Бухари[3]. Бухара в той час була одним з головних центрів науки і культури ісламського світу.

Є декілька різних версій стосовно належності Авіценни до якоїсь школи права в ісламі — мазхабу. Середньовічний історик Захір аль-Байхакі вважав Авіценну послідовником Братів Чистоти. З іншого боку, шиїтський факіх Нурулла Шуштарі і сучасний іранський історик Сеїд Хоссейн Наср вважають найімовірнішою належність Авіценни до шиїтів-двонадесятників. Однак, той факт, що Авіценна вивчав Ханафітський мазхаб може свідчити про те, що він належав до цієї сунітської школи. За версією французького дослідника ісламу Анрі Корбена, Ібн Сіна, як і його батько, був ісмаїлітом. Такі ж розходження існують і стосовно походження родини Авіценни, одні дослідники вважають, що члени його родини були сунітами, більшість сучасних відносять їх до шиїтів.

Початок освіти
Спочатку батько Авіценни займався його освітою самостійно, а також з допомогою торговця зеленню, що жив по сусідству. Від нього Авіценна дізнався про основи індійської математики та вивчив арифметичні дії з числами. Деякий час також вивчав фікх з вчителем на ім'я Ісмаїл-захі́д.

Згодом Ібн Сіна займався із знайомим свого батька Абу Абдаллахом ан-Натілі, який був відомий як «знавець філософії». Здавши іспит на знання на пам'ять Корану, отримав звання хафіз. З Натілі він почав вивчати книгу «Ісагуджі», арабський переклад праці філософа Порфирія Тирського «Вступ», де викладені основи логіки. З ним же Ібн-Сіна пройшов декілька теорем Евкліда, а потім перейшов до вивчення Альмагеста, праці з астрономії давньогрецього вченого Клавдія Птолемея. Нерідко, даючи відповідь на запитання вчителя, учень вникав у суть питання краще ніж він сам.

З 14 років хлопець почав займатися самостійно, оскільки, за його ж пізнішими свідченнями, вчитель був не в змозі відповісти на його численні запитання. Почавши досліджувати працю Аристотеля «Метафізика», за його словами, «не зрозумів нічого і наміри її автора залишились для мене закритими». У розумінні метафізики допомогла книга Аль-Фарабі Тези метафізики, яку Авіценна придбав випадково на ринку за три дирхами.

Крім того, з 12 років, за порадою лікаря і філософа Абу Салаха Аль-Масихі, став цікавитись медициною. Спочатку під керівництвом бухарського медика Абдул-Мансура Камарі, а згодом почав самостійну лікарську практику. У 16 років Ібн Сіну запросили у палац лікувати еміра Бухари — правителя Самонідської держави. Лікування було успішним, і в нагороду молодому лікареві дозволили користуватись бібліотекою Самонідів, однією з найкращих у світі на той час. В автобіографії Авіценна писав: «Я зайнявся вивченням медицини, доповнюючи читання спостереженням за хворими, що мене навчило багатьом прийомам лікування, яких не можна знайти в книгах».

У віці 18 років Ібн Сіна переписувався з відомим вченим Аль-Біруні. Також на замовлення окремих жителів міста написав для них кілька книг:

робота під назвою «Зведене» («аль-Маджму»), у якій доступно викладались базові знання з усіх наук, крім математики.
книга коментарів з філософських питань «Отримання і досягнення» («аль-Хасил ва-ль-Махсул») (інший варіант назви «Підсумок і результат») у 20 томах.
книга з питань етики «Діяння добре і гріх» («аль-Барр ва-ль Ісм»).
Доросле життя
У 1002 році помер батько Авіценни, і тепер дбати про родину стало його обов'язком. Крім того, під час завоювання Бухари караханідами була спалена бібліотека, де він займався науковими дослідженнями.

Останні чотирнадцять років життя служив в Ісфахані при дворі еміра Абу Джафар Аль-Аддаула, де для нього створили сприятливі умови для наукової праці. Він був головним лікарем і радником еміра, супроводжував його навіть у військових походах.

Протягом цих років Авіценна, спонуканий критикою його стилю, вдався до вивчення літератури і філології. Також продовжував плідну наукову роботу. Завершив «Канон лікарської науки».

Багато рукописів праць, зокрема «Книга справедливості» («Кітаб ул-інсаф»), згоріли під час нападу на Ісфахан газнійського війська.

Під час одного з виснажливих військових походів правителя Ісфахану Ібн Сіна захворів на тяжку дизентерію, можливо це був амебіаз. Від цього вилікувати себе він не зміг. Помер Авіценна в червні 1037 року. Перед смертю він продиктував свій заповіт незнайомцеві. У ньому давалась вказівка відпустити на волю всіх слуг, а майно роздати бідним.

Поховали Авіценну у Гамадані біля міської стіни, а через 8 місяців його прах перевезли до Ісфахана і перепоховали у мавзолеї еміра.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

середа, 1 червня 2016 р.

Твір на тему:"Якою повинна бути вихована людина"

Хто така вихована людина? Вихована людина – це та, яка дотримується норм поведінки, прийнятих у суспільстві. «Вихована людина – це та, яка хоче і вміє рахуватися з іншими» – стверджує російський філософ Дмитро Сергійович Лихачов.
Вихована людина – це та, кому власна ввічливість не тільки звична і легка, але і приємна. Вихована людина не та яка розіллє, а та яка не помітить як це зробив інший. Повністю згоден з цими думками. Вони підштовхують мене до роздумів над тим, хто ж повинен займатися вихованням підростаючого покоління.

Вихованням дітей з самого раннього дитинства займаються батьки. Мені здається, що з поведінки людини можна визначити, як він виховувався в сім’ї, які у нього моральні цінності. Виховання, більше за все, виявляється в домашній обстановці, тому що поведінка деяких людей в суспільстві відрізняється від повсякденної, і найчастіше не в кращу сторону. На мою думку, вихованість, як і інтелігентність, можна розвинути і самому, треба тільки знати, що це таке. Ми повинні ставитися один до одного однаково саме через те, що всі рівні перед Богом. Немає ні кращих, ні гірших.

У нас у всіх є свобода, яку наші прадіди завойовували дуже довго, і головна властивість вихованості в тому, щоб правильно нею розпорядитися: не применшувати свободу інших людей щодо себе. Адже щоб бути вихованим, не треба запам’ятовувати сотні правил, а потрібно запам’ятати одне: якщо ти ставишся без поваги до ближнього свого – значить ти невихована людина.

У житті прикладом вихованої, інтелігентної людини для мене є мама, яка намагається нікому не заподіяти незручностей, всіляко уникати конфліктів, щадить моє самолюбство. Вона ввічлива, поважна з усіма: і з старими, і з дітьми.У літературі, кажучи про інтелігентність, неможливо не згадати Г. Сковороду, М. Гоголя і багатьох інших українських письменників, які крім письменницької праці, все життя займалися благодійністю, лікуванням, не роблячи різницею між нижчим станом і аристократією. Більшість українських митців, будучи передовими людьми свого часу, все життя боролися за рівність людей, скасування кріпосного права і повернення поваги зневаженому, приниженому і ображеному народу.

Вихованість – це не тільки хороші манери, це поняття соціальне, а саме «дбайливе ставлення до світу, до суспільства, до природи. Вихована людина – це особистість, що дотримує всі норми моралі та поведінки в суспільстві, людина, яка поважає інтереси інших як свої власні. Охайність, ввічливість, доброта, чесність і знання етикету повинні стати вірними супутниками цієї людини. Вихована людина не може бути корисливою і жадібною. Почуття такту повинно бути невід’ємною частиною її життя. Для того, щоб бути вихованим, необхідно удосконалюватися кожен день. І при цьому зуміти зберегти ці навички на протязі усього життя.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
Loading...