середа, 27 липня 2016 р.

Аді Ендре - біографія

Аді Ендре (Ady, Endre – 22.11.1877, с. Ерміндсент – 27.01.1919, Будапешт) - угорський поет.
У 1906 p. вийшла друком збірка Аді «Нові вірші» («Uj versek»), яка відразу привернула увагу широкої читацької аудиторії; у 1918 р. побачила світ його остання прижиттєва збірка — «На чолі мерців» («A halottak elen»). Таким чином, поетичний шлях Аді припав на перші два десятиліття XX ст., і це можна вважати символічним: дійсно, в особі Аді в угорську літературу прийшов перший поет XX ст. Аді першим в Угорщині глибоко пережив і висловив усі ті проблеми й альтернативи, перед якими неминуче опинялася будь-яка мисляча людина XX ст. Саме ця особливість — яскраво виражена належність до XX ст. — стала визначальною рисою творчості Аді і значною мірою зумовила його місце в історії угорської поезії.

Аді народився в селі Ерміндсент (тепер — територія Румунії), в одній із найвідсталіших аграрних областей Угорщини. Його батько, дрібний землевласник, майже селянин за соціальним статусом, заздро мріяв про «панство». Через те він і згадував так часто своє давнє дворянство (нічим, окрім родинних переказів, не підтверджене) і через те й віддав своїх синів, Ендре та Лайоша, у добрі школи, прагнучи виховати з них справжніх «панів». Спочатку Аді навчався в Ерміндсенті та римсько-католицькій гімназії в Надькароє (зараз — Карей, Румунія). Після цього майбутній поет продовжив освіту у Зілах, у реформатській гімназії, де провчився останні чотири гімназіальні роки. Зілахська (тепер — Залеу, Румунія) гімназія належала до тих шкіл, де глибоко шанували і культивували пам'ять про національно-визвольну боротьбу угорського народу проти влади Габсбургів, де виховували повагу до героїв цієї боротьби — куруців. Саме у ній почав формуватися Аді — нонкорфоміст. Незабаром, розвіявши батьківські мрії про «панське» життя, про чиновницьку кар'єру, Аді, двадцятирічний дебреценський студент-юрист, подався у журналісти. Окрім усього, з цьому бунті було й захоплення богемним життям. Неприйняття обмеженого, міщанського існування, внутрішній неспокій, неприкаяність, безпритульність нав'язали йому спосіб життя, з якого він виніс згубну звичку до алкоголю та сифіліс, що скоротили його життя.
Згодом Аді покинув «застійне місто» Дебрецен, де розпочав свою журналістську діяльність, і перебрався у Надьварад (тепер — Орадя, Румунія), а в 1904 р. — у «місто міст», у Париж. Майже рік він провів там як кореспондент різних угорських газет. Життя все міцніше пов'язувало поета з містом — містом взагалі. І не лише зовнішньо, а й внутрішньо: це стосувалось і його способу життя, і світогляду, і, звичайно, його поезії.
Щодо способу життя поворот був ознаменований уже тим, що Аді обрав зневажувану у «сільській Угорщині» «вільну професію» — професію журналіста. Проявився він й у великому, всепоглинаючому почутті — коханні до заміжньої жінки, котру Аді у віршах називає Ледою. Це кохання тривало майже десять років. У присвячених їй творах поет з небаченою ще в угорській
літературі відвертістю показав безмежну складність людських стосунків, суперечливість почуттів, що пов'язують мужчину та жінку:

З ума зведе мене, жадана,
Ця справжність ласк, ця повна
добрість,
Ця суть віддання і владання.
Чолом пірнувши в твоє лоно,
Відчайно, рвійно, тужно, спрагло
Молю: відмов мені, мадонно!

(«Я хочу зберегти тебе...», тут і далі пер. М. Лукаша)
Це кохання, з його «незаконністю», з його гордою відкритістю, відвертістю, також було викликом лицемірній моралі напівфеодальної Угорщини.
Водночас у поезії Аді значне місце займали мотиви Ероса і Танатоса, вони також дозволяли заглянути у світ загадкової, примарної, далекої краси. Поет оспівував вогні міфологізованого міста, Парижа, куди на початку XX ст. здійснювали паломництво прихильники Мистецтва, відтворювала вабливий шум морських просторів. Сірому, безкрилому животінню Аді у своїх віршах гордо протиставляв високі поривання і відважно обстоював посейбічність, життєлюбність, право хотіти Всього.
Лірика Аді і в царині форми була революцією в угорській поезії. Заперечуючи існуючі у тогочасній літературі пошанівок віджилих традицій, приземлену натуралістичну описовість, вона утверджувала, з одного боку, індивідуальність, новаторство, безмежну щирість, а з іншого — музичність вірша. Якщо до Аді угорські поети перше місце віддавали логіці, раціоналістичності, то Аді висунув на перший план символ, здогад, натяк. Якщо до нього поезія концентрувала свою увагу на зовнішньому, предметному аспекті буття, то Аді звернувся до духовного життя людини, до її таємничих глибин. У його поезії зазвучала любов до безмежності, безкрайності і потяг до недосяжних «синіх квітів» ідеалу, абсолютної досконалості. Це була романтика нової епохи.
Перші дві «справжні» збірки Аді, «Нові вірші» та «Кров і золото» («Ver es arany», 1907), відразу ж висунули його у ряд найперших поетів. Невипадково Аді був беззаперечно визнаний вождем заснованого в січні 1908 р. літературно-художнього журналу «Нюґат», який об'єднав проникнуті новими прагненнями літературні сили. Починаючи з 1908 p., навколо поезії Аді не припинялися все більш і більш запеклі суперечки. «Божевільний», «чудовисько», «п'яниця» — у такому дусі писали про поета у тодішній пресі. Відчуття безпритульності все більше опановувало Аді. Це позначилося і на способі його життя. Він майже постійно в дорозі; наче втікаючи, рятуючись від чогось, Аді переїжджав із міста в місто, мешкаючи у гостиницях; у нього, по суті, ніде не було постійної квартири.
Аді сприймав свою епоху в усій її заплутаності та суперечливості. У його душі вкоренився своєрідний, характерний для XX ст. різновид світової скорботи: «безпричинна нудьга», сум'ятливий страх перед Nihil. Йому постійно вчувалася зловісна «пісня косовиці» на безкрайній «ниві смерті». Один за одним з'являються мотиви, пов'язані з Nihil: самотність, втрата дороги. Особливо яскраво це проявилося, зокрема, у вірші «Над мертвими водами»:

І всі ми падаєм і гинем,
Нас тягне та зловонна твань...
Шкода великої любові,
Шкода змагань, дерзань, палань, —
Нас губить та бездонна хлань,
Те мертве озеро — Угорщина.

Але, слід зазначити, що поет не онтологізував цих мотивів, не надавав їм характеру неминучого фатуму. Джерелом та основою надії, запорукою того, що людина знайде себе у навколишньому світі, для поета була сама людина — «людина поміж нелюдськості».
«Людина поміж нелюдськості» — такий лейтмотив пізньої творчості Аді (зб. «Наша любов «— «Amagunkszerelme», 1913; «Хто мене бачив ?»— «Кі Iatott engem?», 1914; «Останні кораблі» — «Az utolsd hajok», 1923). У цих збірках поет, як і раніше, залишається «хоронителем» на сторожі людяності. Це надає особливого звучання, особливого чару і його любовній ліриці тих років, так званим «віршам Чінске», присвяченим дружині — Берті Бонца. Навіть у «свистоплясці вбивств» поет захищав, охороняв «серця вічну пісню»: красу та кохання.
У роки Першої світової війни здоров'я Аді значно погіршилося, а її закінчення він зустрів уже на грані згасання. Поет помер 27 січня 1919 р. у санаторії «Ліґет».
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір за кінофільмом М. Старицького «За двома зайцями»

Я дуже люблю дивитися кіно, особливо комедії. Вони чудово підіймають настрій. А крім того, так добре посміятися разом з друзями чи рідними, передивляючись улюблену стрічку!

Мій улюблений фільм — «За двома зайцями», знятий за однойменною драмою М. Старицького. Я можу дивитися його хоч щодня, і мені ніколи не буває нудно. Цей фільм дуже смішний, причому смішні не лише ситуації, в які потрапляють герої, а й їхня мова, зовнішність, поведінка.

Головний герой, Свирид Петрович Голохвастов, щоб не збанкрутіти, вирішує одружитися з багатою дівчиною — Пронею Прокопівною Сірко. Але Проня негарна й нерозумна. Вона трохи повчилася в інституті для шляхетних дівчат і вважає себе зразком гарної поведінки й моди, світською левицею. Голохвастову насправді подобається двоюрідна сестра Проні, Галя, бідна, але красива й вихована дівчина. Та Галя, по-перше, не звертає на Свирида уваги, а по-друге, не має грошей. Тож брати з нею шлюб невигідно. Отже, Голохвастов женеться за двома зайцями, та жодного не ловить — його брехня виходить на світ Божий саме в день весілля з Пронею. Мені дуже шкода в цій сцені Проню: може, вона й дурнувата, погано вихована та не має смаку, але ж вона справді кохала Свирида і сподівалася на щастя.

Актори грають просто чудово, спостерігаючи за ними, дістаєш неймовірне задоволення. А скільки у фільмі каламбурів! Адже Свирид і Проня вдають із себе високоосвічених і культурних людей, якими вони насправді не є, тож їхні намагання створити гарне враження часто невимовно смішні. Фільм давно розійшовся на цитати: «Ваша папіроска скварчить», «Може, й нам роман завить?», «Мамо, надіньте чепчик», «Бачила тітку Секлету, так вона просила передати вам, що ви — падлюка» тощо.

Попри те що фільм «За двома зайцями» є блискучою комедією, він змушує замислитися над украй серйозними та важливими питаннями. Такі люди, як Голохвастов, на шляху до своєї мети не помічають нікого. Вони ладні зруйнувати людські життя й душі, аби досягти цілі, і не зазнають при цьому ніяких докорів сумління. Тож треба вміти розрізняти серед знайомих таких «голохвастових», не піддаватися на їхні лестощі та брехню, давати їм відсіч, зберігаючи вміння посміятися з себе і свою людську гідність.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір на тему:Моя зустріч з «Велесовою книгою»

Нещодавно на уроці української літератури я познайомилася з дуже цікавою пам’яткою нашого народу — «Велесовою книгою». Вона була знайдена в хаті білого офіцера. «Велесова книга» має вигляд пронумерованих дощечок, на яких вирізаний текст. Деякі дощечки «Велесової книги» розповідають про життя праслов’янського народу у давні часи, коли території, на яких жив праслов’янський народ, постійно займали різні кочові племена — кімерійці, скіфи, сармати. Вони поневолювали праслов’ян, грабували і вбивали людей. Але праслов’яни не хотіли коритися кочовикам, тому вони верталися звідти, куди втікали і куди їх вивозили загарбники.

На інших дощечках «Велесової книги» написано про те, що на цій території жив хліборобський народ — орії (чи арії). їхнім символом був образ Матері-Птиці, яка оберігала і захищала оріїв від усіх лих і якій орії поклонялися. «Велесова книга» дуже докладно розповідає про життя праслов’янського народу. Вона детально описує події, які сталися з нашими пращурами у давні часи. «Велесова книга» допомогла мені більш докладно дізнатися про життя моїх пращурів-праслов’ян. Вона дуже мені сподобалася. Я жалкую, що я небагато дізналася про її зміст і що у мене немає можливості повністю прочитати усі дощечки «Велесової книги». «Велесова книга» — унікальна й незвичайна знахідка для українських читачів. Щоправда, за кордоном фахівці й любителі роздумують над загадковою книгою з «дощечок» уже з півстоліття. Якщо цей язичницький літопис історії Русі справжній, а не майстерна підробка, то перед нами відкривається ціла сторінка непізнаного з життя наших предків. Виявляється, Русь ІХ ст. була не варварською країною, а культурною, яка цікавилася минулим і знала його. Існувала там ще до прийняття християнства своя писемність. Релігія — світла й гуманістична: руси не вважали себе виробом бога, його речами, а мислили себе його нащадками, внуками Даждьбога. Не було навіть поняття пекла. На відміну від відомих літописів, «Велесова книга» — не опис князювань, а скоріше збірник релігійно-повчального змісту. Дуже шанували руси своїх дідів і пращурів, тому розповідали про їх діяння. На прикладі їх життя утверджували необхідність єднання, любові до батьківщини, віри у своїх богів, які допомагали у боротьбі з ворогами. Світ уявлявся нашим предкам у трьох субстанціях: Яве — реальний світ, Наве — світ померлих, нематеріальний, потойбічний, і Праве — світ істини, законів, що керують Явою.

Оповіді про богів Велеса, Перуна, Сварога, Даждьбога, Хорса, Ярила, про Дніпро, Дон і нашу землю оповиті щирістю й поетичністю народного світогляду. Ось як про край прадавніх українців написано на четвертій дощечці: сини Орія вирушають у землі, де течуть «мед і молоко». На шістнадцятій дощечці написано про широченну Рай-ріку, що тече до моря. Це про Дніпро. На п’ятнадцятій сторінці «дерев’яної книги» оспівані перемоги праведного Кия і Києва-града. На одній дощечці є такі слова: «А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас невільників». Значна частина дослідників, посилаючись на ці слова, ввжає, що «Велесова книга» — це оборона віри предків, це — клич на захист давніх духовних святинь. Русам доводилося багато воювати, щоб не потрапити у рабство. Вони виявляли велику мужність у боротьбі й терплячість та наполегливість. «І була та боротьба і битва велика тридцять літ,- пишеться на сьомій дощечці.- І римляни, знаючи, які ми відважні, коли боремося за життя, полишили нас. …Так і греки хотіли підкорити нас… і ті полишили нас у спокої». І ще є одна приваблива думка у цій книзі: краще торгувати, аніж воювати.

Скільки страждань випало на долю нашого народу!  Назавжди увійшла в історію боротьба нашого народу проти турецько-татарських орд, які в XV-XVII століттях плюндруі вали українські землі, забирали людей у рабство. Знаємо ми «Пісню про Байду», «Думу про козака Голоту», де оспівуються захисники народу — сміливі, відчайдушні козаки, які не боять-і ся «ні огня, ні меча, ні третього болота». Хоробро вступаючи ві поєдинок з багатим татарином і з турецьким султаном, народні герої завжди перемагають, бо вони боронять свій край,1 чужого вони не займають, але і свого на поталу не віддають:

То гуляє козак Голота, погуляє, Ні города, ні села не займає.

Прославляючи своїх захисників, народ вірить у їхню нездоланність. Доба боротьби українців проти польської шляхти теж висвітлена в думах і піснях. Дума «Хмельницький і Барабаш» розповідає про вірність козацькій присязі, про відданість Ук-раїні. Гетьман Барабаш хотів умовити Хмельницького, чиги-  ринського полковника, побрататися з ляхами. Але Хмельниць- ! кий зрозумів, що це зрада, і покарав Барабаша. Кінець думи -  це оспівування народного героя:

Ей, пане, пане Хмельницький Богдане Зиновію, Наш батю, полковнику чигиринський! Дай, господи, щоб ми за твоєї голови пили й гуляли, А неприятеля під ноги топтали. У пісні «Зажурилась Україна, бо нічим прожити» передається горе України, землі якої витоптали турецькі орди. Пісня сповнена войовничого запалу і віри, що буде розбитий «вражий  турок». Пісня «Ой Морозе, Морозенку» — це слава герою-за-хиснику, що загинув за свою Україну.

«Велесова книга» дає своїм читачам не лише знання з історії, а й приносить естетичну насолоду поетичними образами Птиці-Матері, Матері-Слави, Обідоносиці та іншими, символічністю й метафоричністю висловів, патріотичною наснагою. Таємниці «дощечок» ще чекають своїх дослідників.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

понеділок, 25 липня 2016 р.

Твір-роздум на тему:"Що таке доброта?"

Вважається , що хороших людей більше , ніж поганих . Я думаю , це правда. Адже , якщо подумати , нас оточують здебільшого дуже хороші , привітні , приємні люди. Коли ми їх бачимо , спілкуємося з ними , нам стає радісніше , світліше на душі , так хочеться обійняти таку добру людину , посміхнутися їй , сказати , як приємно з нею перебувати. Мені здається , найважливіше для людини – це її душевний стан , її настрій, який залежить від дуже багато чого , від того , що відбувається в її житті , від людей , які її оточують …

Така якість як доброта , грає важливу роль в житті кожного з нас. Вона рятує нас , і ми з її допомогою рятуємо інших . Вона змінює людей , їх ставлення до навколишнього …
Заохочення доброти в людях – безцінний елемент не просто життя , а й ділового життя. Багато ділових , знаменитих , шанованих людей домоглися успіху не тільки завдяки своїм талантам і везінню . Більшість з цих особистостей мають добрий, справедливий характер. Є й ті , хто прославилися своєю добротою , хоча прагнули і домоглися слави в чомусь іншому. Якщо задуматися , до чого вони йшли , чого хотіли , в результаті отримаємо : робити добро. Не відразу можна зрозуміти це.

Наприклад , кожен з нас вибирає якусь професію. Ми хочемо працювати з тією сферою діяльності , в якій нам легко , де ми – як риби у воді. Ми не будемо вчитися тому , що нам в тягар , тоді ми відчуваємо , що вчимося марно , тому що робота без нашої любові не принесе ніяких плодів … З цього виходить , що ми працюємо для себе , щоб радіти своїми справами. Але ж саме ці справи , вірніше , їх результат бачать люди! Вони оцінюють нашу роботу , відчувають її результати на собі , роблять висновки. Вони міркують таким чином: наскільки людина любить свою справу , настільки він любить і хвилюється за людей , які побачать вчинене ним . Хіба не можна назвати вибір професії , роботу добром , якщо вона приносить радість людям ?
Я вважаю , доброту можна поділити на велику і дуже велику , бо маленького добра не буває . Маленьке добро знає , бачить , відчуває , дарує , отримує кожен з нас постійно. Прокинувшись вранці , ми бачимо , як у наші вікна світить сонечко. Ми радіємо йому , воно дарує світло , несе в собі теплоту. Тому ми любимо його ! Ми говоримо : “Доброго ранку ! ” , “Добрий день! ” , “Добрий вечір! ” . Кожен з нас щодня , постійно робить добро. Багато чого з доброго ми навіть не помічаємо , вважаємо звичним , але все ж кожне приємне, сказане від щирого серця слово радує наші серця , дарує гарний настрій на весь день. Поступаючись місцем у громадському транспорті , допомагаючи літнім донести важку сумку , перейти дорогу , забратися в будинку , ми робимо добро , правда , це наші обов’язки , але , на жаль , багато хто з нас забувають про це …

Є люди , які прославилися своєю , мені здається , дуже великою добротою , яку навіть можна назвати іншими словами: мужністю , відвагою , самопожертвою . Найчастіше до таких людей належать ті , які присвятили своє життя таким складним , небезпечним професіями , як пожежник, лікар , поліцейський. Існує безліч випадків , коли службовці МНС , рятуючи людям життя при катастрофах , аваріях , природні лиха , самі гинули від ран , опіків і т. д. Багато лікарів рятують життя , взявши на себе таку відповідальність , знаючи , що всі ці життя лежать на їх плечах , що від них залежить дуже багато чого в житті інших людей. Поліцейські , захищаючи від злочинців мирних жителів , самі гинуть від рук лиходіїв …

Цих людей ми любимо , поважаємо , вважаємо героями. Вони гідні цього , ми заохочуємо їх доброту своєю щирою любов’ю. Мені здається , це найважливіше для кожного з нас – знати , що тобі хочуть подарувати добро і дарують його . Ну а що саме таке добро – кожен з нас знає сам . 
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір-роздум на тему:"Щастя: яке воно і в чому його суть?"

У кожної людини своє уявлення про щастя, і всі, мабуть, це розуміють. Для когось справжнє щастя — займатися улюбленою справою та ще отримувати за це гроші, а інший тішиться, коли його банківський рахунок поповниться на кілька мільйонів. Ще хтось радий, коли зробить комусь боляче...

Кожен з нас по-своєму розуміє також слово "нещастя". Є речі, які нікого не можуть зробити щасливим, наприклад: хвороба, яка не виліковується, голод, брак грошей. Декого робить нещасним невзаємне кохання чи відсутність друзів. Але як багато людей, у яких є і розділене кохання, і друзі, і багато грошей, та вони не відчувають себе щасливими. Можливо, справа у тому, що людина чогось чекає від життя, але не знає чого? А ще у тому, що її з дитинства привчили чекати на те "щось"?
Одна всесвітня організація хотіла визначити рівень задоволеності життям. І що ж з цього вийшло? Найщасливіші люди планети живуть в Нігерії, в бідній, економічно нестабільній країні, де половина населення живе, можна сказати, на вулиці, одягу майже не має, а з їжі — тільки те, що на сусідньому дереві росте. Далі за результатами опитування йдуть країни, в яких до всезагального спокою і стабільності дуже і дуже далеко: там високий рівень злочинності і низький рівень прибутку.

Найнижчий рівень задоволеності життям, звичайно, у Східній Європі — Румунії, Росії, Вірменії, Україні (як же без неї!). Років двадцять назад ми жили, як і всі люди, а потім повірили, що нас підло обманювали, і досі носимося з цим почуттям образи та обділеності. І сьогодні твердимо, що ми — бідні. І всього нам мало. Хоча люди на наших вулицях одягнені дорожче, ніж на вулицях Парижа або Відня. По наших дорогах гарних іномарок їздить значно більше, ніж у Будапешті чи у тому ж Відні. І все-таки... Чомусь я не розумію, як жінка, яка має родину, маленьких дітей, квартиру, роботу з не такою вже й поганою зарплатою, може кинути все і на кілька років поїхати в Італію доглядати чужу бабцю... Бо хоче їздити на новенькому "Мерседесі", хоче мати штори на вікнах не за сто, а за тисячу гривень... Але чим більше маємо, тим більше хочеться. Ще, ще, ще...

Я проти суспільства, яке бездумно споживає все, що має.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір-роздум на тему:"Україна-мати"

Ми живемо на Україні. Багато міст і сіл є в нашій країні. В них є будинки і будиночки, в котрих живуть люди. Вони живуть родинами або самотньо, працюють і відпочивають, сваряться і кохають один одного. Все це — український народ. І якщо ми хочемо бути справжніми громадянами своєї Батьківщини, ми повинні розуміти і поважати один одного, допомагати у скруті, радіти у щасливі хвилини і намагатися жити однією родиною задля щастя і злагоди в усій нашій великій країні. Бо вона — наша щедра мати, а ми її діти.

Усі ми живемо в різних її куточках. Кожен знає красу і втіху рідного міста чи села. І ми щедро ділимося цими знаннями. Відомими є легенди Карпатських гір, Ластівчиного Гнізда, острова Хортиці та поля Полтавської битви.

Бо ми — народ, який може бути стрімким і непосидливим, цілеспрямованим і рішучим, але він завжди гостинний і щирий.

Тому нам треба завжди пам’ятати, що наша країна — це рідний дім, де на нас з любов’ю і надією чекають рідні. Це те місце, до якого ми завжди повертаємося, де б ми не мандрували у світі. Тому що рідна земля дає нам силу для життя. Все, що нас оточує: небо, сонце, хмари, місяць і зорі, зелені ліси і родючі поля, люди, які поруч з нами в радості чи смутку — це те, що підтримує нас і дає сили жити і радіти життю, немов теплому поцілунку матусі.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
Loading...