вівторок, 23 серпня 2016 р.

Твір до ЗНО:«Терпіння - шлях до перемоги»

Я вважаю,що справедливим буде твердження, що терпіння — це шлях до перемоги. «Без труда нема плода», — саме так мовить українська притча. Кожен крок, зроблений назустріч поставленій меті, кожне маленьке чи велике зусилля над собою — це сантиметр за сантиметром наближення до перемоги.На підтвердження виправданості своєї позиції наведу такі, як на мене, переконливі аргументи.

 По-перше, людина, яка не має терпіння, яка бажає мати все і відразу, рідше досягає поставленої мети, адже отримання бажаного — це щоденна важка праця як над собою, так і над зовнішніми чинниками. Ця риса характеру притаманна далеко не кожному, тому не можна впевнено стверджувати, що терпіння — це єдина запорука успіху. Не єдина, проте й не остання.

По-друге, терплячі люди майже завжди отримують бажане. Вони вміють вичікувати вдалого моменту, а не спішать, куди очі бачать. Люди, яким притаманне терпіння, мають час на те, щоб проаналізувати ситуацію, яка склалась, зважити всі «за» і «проти», визначити подальший план дій, і, врешті-решт, зробити правильні висновки, та скласти подальший план дій. Імпровізація, як і терпіння, дана не кожному індивіду, а, отже, планування можна назвати важливим чинником на шляху до перемоги.

Прикладів, які наочно підтверджують запропоновані аргументи, безліч. Зупинюсь на такому літературному аналогу: головний герой урбаністичного роману Валер’яна Підмогильного «Місто» - Степан Радченко, як відомо, мав чітко поставлену мету, проте на його шляху постійно повставали перешкоди. Саме терпіння та щоденна праця над собою, уміння дочекатись вдалого моменту та, можливо, інтуїція привели письменника до бажаної цілі.

Іншим прикладом може слугувати історія. Не секрет, що хрещення Русі, ініціатором якого був Володимир Великий, мало неуспішні спроби. Спершу великий князь намагався згуртувати руський народ навколо єдиного язичницького бога — Перуна, але цей крок не вдалось втілити в життя. Не втрачаючи терпіння, Володимир Великий все ж добився свого, і охрестив Київську Русь у 988 році, що дало руській державі можливість вийти на новий європейський рівень.

Отже, хотілось би наголосити: дорога лягає під ноги того, хто йде. Терплячість — важлива риса на цій нелегкій дорозі до успіху. І навіть тоді, коли весь світ стає проти тебе, пам’ятай: терпіння — одна із запорук твого успіху.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

четвер, 18 серпня 2016 р.

Пізня поезія Анни Ахматової — відображення трагедії часу

У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культурою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».

За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста.
Частини поеми були написані протягом 1935—1940 років під впливом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. 

Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як жалобна мелодія у пам’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії. Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем 1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»:

Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережити разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі роки — 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі вистояти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.
В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема безвинно страчених, засуджених є наскрізною: «На губах твоих холод иконки» (ч. І), «И звон кадильный, и следы куда-то в никуда» (ч. V), «О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч. VI).

Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом. Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Інакше, як би могли з’явитись рядки епілога:

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне…

Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірить в перемогу добра, в торжество справедливості.
Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповісти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок А. Ахматова виконала.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірш - Рідний краю, моя Україно

Рідний краю, моя Україно
Я люблю тебе палко і щиро
В ріднім краю все рідне, своє
Рідні стіни і ті помагають
Вони душу наповнять теплом
Від нещастя і зла зберігають
В ріднім краю все рідне своє
Рідна мова лунає повсюди
І знайомі ліси і поля
І здаються всі добрими люди
Тож не даром із давніх-давен
Українці усі про це знають
І з любов'ю свою Україну
Вони ненькою всі називають
Тож давайте її берегти
І любити усім до загину
Берегти, як матусю свою
Свою неньку, свою Україну...
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

понеділок, 15 серпня 2016 р.

Твір на тему:"До кого ж приходить успіх в житті?"

    Я вважаю, що успіх приходить, перш за все, до впевнених у собі, працьовитих, цілеспрямованих людей. Це можна аргументувати тим, що невпевнена у собі особа нічого не буде нікому доказувати, також вона не може постояти за себе, довести свою правоту. Що ж до цілі, то людина без цілі постійно метушиться, хапається за різні справи, не доводячи їх до кінця, бо не знає, що їй справді необхідно.

      Є таке прислів'я:"Під лежачий камінь вода не тече". Це дуже чітко підкреслює, що для досягнення успіху потрібно працювати, багато працювати...

     Прикладом з літератури є роман Валер'яна Підмогильного "Місто". (У цьому творі порушено проблему спів існування "тваринного" і духовного в людині.  Все в ньому гарне, але душа погана- можна сказати про головного героя). Степан Радченко, селянин, приїжджає до міста з метою його підкорити; і йому, в якомусь сенсі цього слова, це вдається. Навіть не закінчивши свого вищого навчального закладу, Степан починає викладати лекції з української мови. Хоча спочатку він її знав погано, на лекції не ходив, але перед іспитом Степан все ретельно вивчив; вивчив на стільки ретельно, що навіть шокував екзаменуючого рівнем своїх знань. До того ж, Радченко стає письменником і не просто пише та складає до шухляди, а заробляє на цьому гроші. Не можу сказати, що він був дуже талановитий в мистецькому плані, бували й кращі, але він упевнено приходить до редакції, цілковито впевнений у своєму таланті, а також посилає свої твори до видавництв.  Степан Радченко упевнено крокував по своєму життю, хоча це й був, в якомусь сенсі, "шлях через трупи", і прийшовши "з низин" досяг вершини успіху.
    
  Біл Гейтс, яскравий приклад того, як поставивши ціль і багато працюючи для її досягнення, можна досягти успіху в житті.

      Отже,будьте впевненими, працьовитими, оберіть для себе мету життя і це допоможе вам досягти успіху!
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

середа, 27 липня 2016 р.

Аді Ендре - біографія

Аді Ендре (Ady, Endre – 22.11.1877, с. Ерміндсент – 27.01.1919, Будапешт) - угорський поет.
У 1906 p. вийшла друком збірка Аді «Нові вірші» («Uj versek»), яка відразу привернула увагу широкої читацької аудиторії; у 1918 р. побачила світ його остання прижиттєва збірка — «На чолі мерців» («A halottak elen»). Таким чином, поетичний шлях Аді припав на перші два десятиліття XX ст., і це можна вважати символічним: дійсно, в особі Аді в угорську літературу прийшов перший поет XX ст. Аді першим в Угорщині глибоко пережив і висловив усі ті проблеми й альтернативи, перед якими неминуче опинялася будь-яка мисляча людина XX ст. Саме ця особливість — яскраво виражена належність до XX ст. — стала визначальною рисою творчості Аді і значною мірою зумовила його місце в історії угорської поезії.

Аді народився в селі Ерміндсент (тепер — територія Румунії), в одній із найвідсталіших аграрних областей Угорщини. Його батько, дрібний землевласник, майже селянин за соціальним статусом, заздро мріяв про «панство». Через те він і згадував так часто своє давнє дворянство (нічим, окрім родинних переказів, не підтверджене) і через те й віддав своїх синів, Ендре та Лайоша, у добрі школи, прагнучи виховати з них справжніх «панів». Спочатку Аді навчався в Ерміндсенті та римсько-католицькій гімназії в Надькароє (зараз — Карей, Румунія). Після цього майбутній поет продовжив освіту у Зілах, у реформатській гімназії, де провчився останні чотири гімназіальні роки. Зілахська (тепер — Залеу, Румунія) гімназія належала до тих шкіл, де глибоко шанували і культивували пам'ять про національно-визвольну боротьбу угорського народу проти влади Габсбургів, де виховували повагу до героїв цієї боротьби — куруців. Саме у ній почав формуватися Аді — нонкорфоміст. Незабаром, розвіявши батьківські мрії про «панське» життя, про чиновницьку кар'єру, Аді, двадцятирічний дебреценський студент-юрист, подався у журналісти. Окрім усього, з цьому бунті було й захоплення богемним життям. Неприйняття обмеженого, міщанського існування, внутрішній неспокій, неприкаяність, безпритульність нав'язали йому спосіб життя, з якого він виніс згубну звичку до алкоголю та сифіліс, що скоротили його життя.
Згодом Аді покинув «застійне місто» Дебрецен, де розпочав свою журналістську діяльність, і перебрався у Надьварад (тепер — Орадя, Румунія), а в 1904 р. — у «місто міст», у Париж. Майже рік він провів там як кореспондент різних угорських газет. Життя все міцніше пов'язувало поета з містом — містом взагалі. І не лише зовнішньо, а й внутрішньо: це стосувалось і його способу життя, і світогляду, і, звичайно, його поезії.
Щодо способу життя поворот був ознаменований уже тим, що Аді обрав зневажувану у «сільській Угорщині» «вільну професію» — професію журналіста. Проявився він й у великому, всепоглинаючому почутті — коханні до заміжньої жінки, котру Аді у віршах називає Ледою. Це кохання тривало майже десять років. У присвячених їй творах поет з небаченою ще в угорській
літературі відвертістю показав безмежну складність людських стосунків, суперечливість почуттів, що пов'язують мужчину та жінку:

З ума зведе мене, жадана,
Ця справжність ласк, ця повна
добрість,
Ця суть віддання і владання.
Чолом пірнувши в твоє лоно,
Відчайно, рвійно, тужно, спрагло
Молю: відмов мені, мадонно!

(«Я хочу зберегти тебе...», тут і далі пер. М. Лукаша)
Це кохання, з його «незаконністю», з його гордою відкритістю, відвертістю, також було викликом лицемірній моралі напівфеодальної Угорщини.
Водночас у поезії Аді значне місце займали мотиви Ероса і Танатоса, вони також дозволяли заглянути у світ загадкової, примарної, далекої краси. Поет оспівував вогні міфологізованого міста, Парижа, куди на початку XX ст. здійснювали паломництво прихильники Мистецтва, відтворювала вабливий шум морських просторів. Сірому, безкрилому животінню Аді у своїх віршах гордо протиставляв високі поривання і відважно обстоював посейбічність, життєлюбність, право хотіти Всього.
Лірика Аді і в царині форми була революцією в угорській поезії. Заперечуючи існуючі у тогочасній літературі пошанівок віджилих традицій, приземлену натуралістичну описовість, вона утверджувала, з одного боку, індивідуальність, новаторство, безмежну щирість, а з іншого — музичність вірша. Якщо до Аді угорські поети перше місце віддавали логіці, раціоналістичності, то Аді висунув на перший план символ, здогад, натяк. Якщо до нього поезія концентрувала свою увагу на зовнішньому, предметному аспекті буття, то Аді звернувся до духовного життя людини, до її таємничих глибин. У його поезії зазвучала любов до безмежності, безкрайності і потяг до недосяжних «синіх квітів» ідеалу, абсолютної досконалості. Це була романтика нової епохи.
Перші дві «справжні» збірки Аді, «Нові вірші» та «Кров і золото» («Ver es arany», 1907), відразу ж висунули його у ряд найперших поетів. Невипадково Аді був беззаперечно визнаний вождем заснованого в січні 1908 р. літературно-художнього журналу «Нюґат», який об'єднав проникнуті новими прагненнями літературні сили. Починаючи з 1908 p., навколо поезії Аді не припинялися все більш і більш запеклі суперечки. «Божевільний», «чудовисько», «п'яниця» — у такому дусі писали про поета у тодішній пресі. Відчуття безпритульності все більше опановувало Аді. Це позначилося і на способі його життя. Він майже постійно в дорозі; наче втікаючи, рятуючись від чогось, Аді переїжджав із міста в місто, мешкаючи у гостиницях; у нього, по суті, ніде не було постійної квартири.
Аді сприймав свою епоху в усій її заплутаності та суперечливості. У його душі вкоренився своєрідний, характерний для XX ст. різновид світової скорботи: «безпричинна нудьга», сум'ятливий страх перед Nihil. Йому постійно вчувалася зловісна «пісня косовиці» на безкрайній «ниві смерті». Один за одним з'являються мотиви, пов'язані з Nihil: самотність, втрата дороги. Особливо яскраво це проявилося, зокрема, у вірші «Над мертвими водами»:

І всі ми падаєм і гинем,
Нас тягне та зловонна твань...
Шкода великої любові,
Шкода змагань, дерзань, палань, —
Нас губить та бездонна хлань,
Те мертве озеро — Угорщина.

Але, слід зазначити, що поет не онтологізував цих мотивів, не надавав їм характеру неминучого фатуму. Джерелом та основою надії, запорукою того, що людина знайде себе у навколишньому світі, для поета була сама людина — «людина поміж нелюдськості».
«Людина поміж нелюдськості» — такий лейтмотив пізньої творчості Аді (зб. «Наша любов «— «Amagunkszerelme», 1913; «Хто мене бачив ?»— «Кі Iatott engem?», 1914; «Останні кораблі» — «Az utolsd hajok», 1923). У цих збірках поет, як і раніше, залишається «хоронителем» на сторожі людяності. Це надає особливого звучання, особливого чару і його любовній ліриці тих років, так званим «віршам Чінске», присвяченим дружині — Берті Бонца. Навіть у «свистоплясці вбивств» поет захищав, охороняв «серця вічну пісню»: красу та кохання.
У роки Першої світової війни здоров'я Аді значно погіршилося, а її закінчення він зустрів уже на грані згасання. Поет помер 27 січня 1919 р. у санаторії «Ліґет».
Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір за кінофільмом М. Старицького «За двома зайцями»

Я дуже люблю дивитися кіно, особливо комедії. Вони чудово підіймають настрій. А крім того, так добре посміятися разом з друзями чи рідними, передивляючись улюблену стрічку!

Мій улюблений фільм — «За двома зайцями», знятий за однойменною драмою М. Старицького. Я можу дивитися його хоч щодня, і мені ніколи не буває нудно. Цей фільм дуже смішний, причому смішні не лише ситуації, в які потрапляють герої, а й їхня мова, зовнішність, поведінка.

Головний герой, Свирид Петрович Голохвастов, щоб не збанкрутіти, вирішує одружитися з багатою дівчиною — Пронею Прокопівною Сірко. Але Проня негарна й нерозумна. Вона трохи повчилася в інституті для шляхетних дівчат і вважає себе зразком гарної поведінки й моди, світською левицею. Голохвастову насправді подобається двоюрідна сестра Проні, Галя, бідна, але красива й вихована дівчина. Та Галя, по-перше, не звертає на Свирида уваги, а по-друге, не має грошей. Тож брати з нею шлюб невигідно. Отже, Голохвастов женеться за двома зайцями, та жодного не ловить — його брехня виходить на світ Божий саме в день весілля з Пронею. Мені дуже шкода в цій сцені Проню: може, вона й дурнувата, погано вихована та не має смаку, але ж вона справді кохала Свирида і сподівалася на щастя.

Актори грають просто чудово, спостерігаючи за ними, дістаєш неймовірне задоволення. А скільки у фільмі каламбурів! Адже Свирид і Проня вдають із себе високоосвічених і культурних людей, якими вони насправді не є, тож їхні намагання створити гарне враження часто невимовно смішні. Фільм давно розійшовся на цитати: «Ваша папіроска скварчить», «Може, й нам роман завить?», «Мамо, надіньте чепчик», «Бачила тітку Секлету, так вона просила передати вам, що ви — падлюка» тощо.

Попри те що фільм «За двома зайцями» є блискучою комедією, він змушує замислитися над украй серйозними та важливими питаннями. Такі люди, як Голохвастов, на шляху до своєї мети не помічають нікого. Вони ладні зруйнувати людські життя й душі, аби досягти цілі, і не зазнають при цьому ніяких докорів сумління. Тож треба вміти розрізняти серед знайомих таких «голохвастових», не піддаватися на їхні лестощі та брехню, давати їм відсіч, зберігаючи вміння посміятися з себе і свою людську гідність.
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...
Loading...